Володимир Тарасюк - журналіст, спеціально для «Першого екскурсійного бюро». 

У Києві відроджується унікальна історико-архітектурна пам’ятка часів Ярослава Мудрого — Стрітенська церква.     Ініціатором відбудови храму виступила свого часу релігійна громада Української православної церкви Київського патріархату — парафія Серафима Саровського. І ось уже впродовж 14 останніх років настоятель парафії, митрофорний протоієрей отець Сергій Ткачук — людина, відома своїми патріотичними переконаннями, — збирає найрізноманітніші документи і кошти, аби розпочати безпосереднє будівництво-відтворення церкви Стрітення Господнього.

Вигляд Стрітенської церкви, зруйнованої в 1934 році.

  Ми зустрілися з отцем Сергієм у невеличкій затишній капличці, спорудженій кілька  років тому на історичному місці колишнього храму — в районі Львівської площі, на перехресті вулиць Великої Житомирської та Стрітенської (яка, власне, й отримала свою назву на честь храму). 

Храм з тисячолітньою історією   

 До речі, саме цей тріумфальний хід спонукав появу ще однієї назви Західних міських воріт — Тріумфальні ворота. У свою чергу сусідство Стрітенської церкви з цими воротами надало їй особливого містобудівного та архітектурного значення, звідтоді вона стала виконувати роль містобудівної домінанти. 

Цікаво, що після знесення у 1795 році Львівських воріт з них було перенесено до церкви чудотворну ікону Божої Матері «Всіх скорботних радості». Вона стала головною святинею храму, Стрітенську церкву почали називати ще й Скорботною, або Церквою Усіх Скорботних Радість. Звідтоді існує свідчення про те, що серед незаміжніх жінок побутував звичай приходити до «Скорботної» ікони по суботах, аби помолитися про одруження. Студенти університету святого Володимира стали, так би мовити, зловживати такою ситуацією — відверто розглядали незаміжніх під час відправи, а тому 1844 року їм було офіційно заборонено відвідувати храм саме суботнього дня.

Ще один з особливо пам’ятних періодів в історії храму припадає на 1852—1861 роки. Стара, дерев’яна його споруда стала потроху розвалюватися. Тому єпархіальний архітектор Павло Спарро склав проект нового цегляного храму. Цар Микола I на проханні про дозвіл на це написав 26 березня 1852 року: «Согласен, но фасад переделать, очень некрасив». Новий фасад розробили фахівці Головного управління шляхів сполучень і публічних споруд у Петербурзі, і цар затвердив його того ж року. Кажуть, що на новому будівництві Стрітенської церкви побував великий Кобзар Тарас Шевченко — він допомагав у розписі храму своєму побратимові, видатному українському художникові Іванові Сошенку.

А в 1934 році церкву було стерто з лиця землі потужним вибухом. І досі нерозгаданою, незрозумілою, дивовижною лишається сама історія її загибелі. 19 червня 1924 року в храмі сталося диво миттєвого оновлення хрестів, куполів та розпису — вони раптом знову озолотилися, все засяяло, неначе нове. Упродовж наступних десяти років у зв’язку з цим велося слідство. Пояснити дивовижне оновлення доручалося й групі вчених на чолі з академіком Плотниковим. Однак експерти не змогли цього зробити ні з точки зору законів фізики, ані з позицій хімічних процесів. І тоді, аби стерти пам’ять про таке диво, було віддано команду знести саму церкву. Даний акт вандалізму суспільству пояснили необхідністю реконструкції Львівської площі.  

«Історичний фундамент церкви починається зі сходинок до скверика»

— Що і як привело вас, отче, до Стрітенської церкви? Що спонукало вдатися до нелегкої справи з її відродження?  — Аби відповісти на ці запитання, варто вдатися до ще одного невеличкого екскурсу в історію, але вже — у новітню. Бо ідея відродження Стрітенської церкви тісно переплітається з нами сьогоднішніми, вона пов’язана і з нашою релігійною громадою, і зі мною особисто як настоятелем парафії Серафима Саровського. Бо попереду будь-якої справи завжди йде людина, громада, спільнота, а вже потім виникають різні задуми, ідеї, які згодом реалізуються. Відтак і відродження Стрітенської церкви лежить на початках відродження Української автокефальної православної церкви.

На цих сходинках до скверика починається історичний фундамент Стрітенської церкви.

 Початки ті обліковуються з 15 лютого 1989 року — саме тоді було утворено громадський комітет з відродження Української автокефальної православної церкви і проголошено необхідність реабілітації та відродження УАПЦ, знищеної свого часу комуністичним режимом. Але більшість храмів, які діяли на території СРСР, вже використовувалися Російською православною церквою. Українські ж парафіяни, які масово включилися у справу відродження національної церкви, не мали власного місця для молитви.

У період відродження УАПЦ наші громади реєструвалися владою дуже неохоче: у Києві існували тільки парафії церков — Покровської, Миколи Притиска на Подолі і в Пирогові — Михайлівська. На той час ми мали тільки одну Трапезну Івана Богослова і корпус, де розташувалася патріархія.

Парафія Серафима Саровського, де я нині настоятелем, а в ті роки першим старостою її був мій батько Василь Ткачук, також утворена до проголошення незалежності України. Тому державну реєстрацію наша громада змогла отримати лише 1993 року, коли вже був утворений Київський патріархат (шляхом об’єднання двох церковних структур — УАПЦ та УПЦ) і коли влада стала більш-менш лояльно сприймати ідею утвердження в Україні української церкви.

На той час я працював у патріаршій канцелярії Київського патріархату на посаді референта відділу зовнішньоцерковних зносин. Працював, можна сказати, пліч-о-пліч з патріархом Української церкви блаженної пам’яті святійшим Володимиром Романюком. То була багатостраждальна людина — дисидент, політв’язень, який відсидів 19 років за волю України та Української церкви, але дуже демократична — він називав отцем навіть молодого священика, панібратства і фамільярності собі не дозволяв.

Так от, владика Володимир, який добре знав мого батька й те, що, крім основної роботи, я опікуюся справами парафії Серафима Саровського, якось сказав мені: мовляв, отче Сергію, шукай ділянку і громадою будуй новий, власний храм...

 Треба було з чогось починати (чи продовжувати?), і надумав я ознайомитися з історичними дослідженнями про столичні храми. Саме так вийшов на Стрітенську церкву. Виявилося, що вона — одна з дев’яти, для відбудови яких є історичні підстави.

Бог послав нам добрих побожних людей і архітектора Яноша Віга. Довідавшись про наші клопоти, він пообіцяв зробити благодійний проект відтворення храму. Мене це не тільки глибоко вразило, але й додало сил. Почав збирати всілякі документи на відбудову храму. На це пішло два роки, починаючи з 1996-го.

Тим часом майстерня Яноша Віга (до речі, угорця за національністю) виготовила ескізний проект, використавши форми Стрітенської церкви зразка 1852—1861 років. 

— Тобто того самого, до розпису якого доклали свого хисту Тарас Шевченко та його побратим Іван Сошенко? 

— Саме так. Хоча Віг розробив ще один варіант відбудови церкви — такою, якою вона була в останні роки свого існування. Одначе всі зупинилися на зразку середини XIX століття — «шевченко-сошенківському». Саме його ми й захистили в 1999 році на містобудівній раді.

 — Що ж було далі? 

— Друга важлива перемога і друге, можна сказати, дихання — було проведено безконтактне дослідження залишків підмурків Стрітенської церкви.

 Безконтактний метод просвічування та зондування ґрунту - то сучасна технологія, яка дозволяє, не розриваючи ділянки (в даному випадку — сквер перед Торгово-промисловою палатою), абсолютно достеменно визначити наявність фундаменту і взагалі всього, що там знаходиться.

Але запитання ваше дуже доречне, принципове. Бо з цього приводу існують різні думки. «Київпроект», наприклад, який проводив безконтактне дослідження, цілковито переконаний: історичний фундамент Стрітенської церкви починається зі сходинок на вході до скверика і закінчується перед нашою капличкою. Тим часом Інститут археології Національної Академії наук України стверджував: ні, мовляв, історична ділянка храму знаходиться туди десь далі, поблизу технікуму радіоелектроніки.

Як би там не було, але завдяки безкорисливій допомозі подвижників, за їхній кошт було здійснено безконтактне дослідження залишків підмурків церкви. Це дало підстави управлінню охорони пам’яток культури та історичного середовища КМДА підготувати проект розпорядження голови про відтворення Стрітенської церкви. Йому, проте, не судилося здійснитися. 

«Капличка — наріжний камінь великого храму» 

— Про той, нереалізований проект, кияни, очевидно, мусять знати: засоби масової інформації свого часу дружно іронізували — мовляв, замість Стрітенської церкви збудували маленьку капличку...  — Її будівництво було не самоціллю... Для громади лишалося незрозумілим: чому раптом усе воднораз загальмувалося? Адже на святу справу відтворення храму Стрітення Господнього покладено вже стільки сил і часу! Я навіть зараз не зможу перелічити всіх установ, — а їх було набагато більше сотні, — куди довелося звертатися у справі відродження історичної пам’ятки-храму. Хоча всі записи, папери, координати щодо цього маю і зберігаю.  Усе це, надбане до 2000 року, громада вирішила скріпити своєю духовною печаттю.

Капличка, що стоїть нині на історичному місці.

Тоді й виникла думка: допоки не можемо розпочати відродження великого храму, чому б не побудувати бодай маленьку капличку, яка стане для нас духовним натхненням і наріжним каменем майбутньої відбудови великого храму. 

Наша капличка доволі оригінальна, вона є цілісною конструкцією. В разі потреби її можна було б демонтувати і перевезти на інше місце. Громада — а це 74 постійних парафіян — дуже любить свою капличку, а мені завжди дуже приємно бачити її переповненою. 

— Вона й справді замаленька. Метрів зо двадцять квадратних? 

— Вісімнадцять. Найменша капличка в Києві. Щоправда, прибудували ще притвор двометровий. Хоча й це, що маємо, — дар Божий для нас. Бо впродовж кількох років до будівництва  каплички громада молилася просто неба. А парафіяни наші, треба сказати, — люди незвичайні, гуртом прагнемо відродити традиції української церкви. Не обходилися й тут без помочі Божої та добрих друзів громади. Було серед них немало людей авторитетних, впливових, при владі… 

— Отче Сергію, що ж маємо на сьогодні у справі відродження храму? 

 — Перше: практичне відтворення його почалося, можна сказати, 2005 року за персональної опіки і патронату Віктора Ющенка. Завдяки цьому з’явилося тоді розпорядження КМДА від 05.04.2005 № 515 «Про проектування та відбудову храму Стрітення Господнього на розі вулиць Стрітенської та Великої Житомирської у Шевченківському районі». Ним передбачався увесь комплекс необхідних робіт, зокрема завдання на консервацію і музеєфікацію залишків храму. Було визначено також конкретного замовника відтворення Стрітенської церкви — комунальне підприємство «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт».

Для подальших робіт у наявності було все необхідне -  історична ділянка, вільна від будь-якої іншої забудови, ескізний проект і технічні умови… Словом, усе для плідної й доброчинної роботи. Ми мали  надію, що дирекція реставраційно-відновлювальних робіт проведе всі необхідні заходи, аби вкластися у передбачений графік відтворення храму. У документі КМДА було сказано: археологічні роботи необхідно провести до 1 листопада 2005 року року. А вже з весни 2006-го,  ми сподівалися, мало б розпочатися безпосереднє будівництво. Завдячуючи сучасним технологіям, та й з власного, можна сказати, досвіду (був учасником закладання капсули на відродження храму Різдва Христового на Поштовій площі) знаю: усі роботи реально було б виконати упродовж двох років.

 — Чи були кошти на фінансування проекту? 

— Кошти на відбудову церкви Київська адміністрація сподівалася отримати від інвесторів. Хоча досягти цього, судячи з наявного у даній  справі досвіду, вочевидь, завжди непросто — важко знайти охочих вкладати кошти в такий неприбутковий проект, як будівництво храму.

Проте справедливим є й інше твердження: тому, хто працює, хто несе добрий хрест, — треба допомагати. Парафія Серафима Саровського на кожній службі молилася і молиться, щоби Господь Бог послав нам добрих помічників для відбудови храму та прилеглих до нього історико-архітектурних споруд. 

— Про які ще споруди йдеться? 

— Про колишню двоповерхову дерев’яну будівлю парафіяльної школи, яка належала Стрітенській церкві. У ній мешкав Іван Сошенко та бував Тарас Шевченко в часи перебудови храму в XIX столітті. Пригадуєте початок нашої розмови? Так от, громада від самого початку мріяла та й досі не полишає надії створити у відтвореній будівлі кімнату-музей великого Кобзаря та його побратима. 

— Що стоїть на заваді цьому? 

— Будиночок той був на Великій Житомирській, 36. Зруйнували його в 1980 році. Просто не хотіли ремонтувати. Бо тут якраз на носі Олімпіада-80, закордонні гості й таке інше. Але на місці того будинку залишилася поки що порожньою ділянка, маємо також історичне фото і всі необхідні архівні документи. Тому громада ще в 2001 році зініціювала й відбудову цього будинку — у Києві не так уже й багато історичних місць, де бував чи жив національний геній Тарас Шевченко.

Ініціатива громади не залишилася непоміченою — 22 листопада 2001 року отримали листа: «Ваш намір щодо відбудови колишнього парафіяльного будинку за адресою: вулиця Велика Житомирська, 36, що історично належав Стрітенській церкві, в якому мешкав Сошенко та зупинявся Тарас Шевченко, підтримується в Шевченківському районі м. Києва держадміністрацією...»

Лихо, однак, у тім, що за недоглядом когось із чиновників заповідну територію ще раніше передали для будівництва нового іноземного посольства. Навесні 2004 року її загородили будівельним парканом. Така обставина дуже засмутила, але рук ми не опускаємо. Слава Богу, Київ ще не забудований повністю. Для посольства не варто, можливо, шукати місце на території Лаври, як то вже було колись, чи на іншій церковно-історичній землі, як тепер. Іноземні посли, певен, зрозуміють киян, адже вони мають бути добре обізнаними з міжнародними нормами охорони культурної спадщини, всього пов’язаного з відродженням зруйнованих пам’яток історії та архітектури. 

- Кияни та гості столиці не один рік бачать, що й територія довкола вашої каплички, де мала б уже, за вашими розрахунками, стояти відроджена Стрітенська церква, також огороджена будівельним парканом…  

- На жаль, паркан – найбільше досягнення у справі відбудови унікального історичного храму. Події, які так стрімко почали набирати ходи навесні 2005 року, так само раптово й пригальмувалися. Археологічні роботи, що мали б розпочатися і завершитися того ж таки року, насправді започаткувалися лише 2006-го. Отоді й з’явився зелений паркан. Стоїть він і досі. Якраз навпроти так само огородженої ділянки по вулиці Великій Житомирській, 36. Хоча не зайве додати: 2008 року вийшов ще й Указ Президента України щодо відбудови історичного храму, виконання якого також «заморожене».

Та все ж парафія Серафима Саровського не полишає надії на кращі часи, бо розглядає відродження Стрітенської церкви і всього, що з нею пов’язане, не тільки як акт фізичної відбудови архітектурної та церковної споруди, але й як явище високодуховне. За цим стоять поняття «людяності», «порядності», «культури нації». У цьому, на мою думку, і криється глибинний сенс відродження зруйнованих храмів. 

лютий 2010р.