Ветерани на параді

Максим ФРІДМАН, слідопит.
Спеціально для «Першого екскурсійного бюро»

У цей день традиційно зустрічаються фронтовики, покладаються вінки до пам'ятників військової доблесті та гримить святковий салют. Щоправда, так було не завжди. З 1945 до 1965 року, за Йосипа Сталіна і Микити Хрущова, це був звичайний робочий день. Тепер же у людей є можливість вшанувати пам'ять і згадати тих, кому ми зобов'язані життям. Адже це свято не тільки радісне, але і сумне, бо практично кожна сім'я потерпіла у тій страшній війні.

У ті, вже далекі, часи СРСР втратив приблизно 27 мільйонів людей, у тому числі 11300 тисяч чоловік на фронті, 4-5 мільйонів партизан. Багато людей загинуло на окупованій території і в тилу країни. У фашистському полоні опинилося майже 6 мільйонів чоловік. Матеріальний збиток склав 679 мільярдів карбованців. Ціна Перемоги могла бути не такою масштабною.

Обороноздатність країни була підірвана соціально-економічною політикою, масовими репресіями, що проводилися тоталітарним режимом та охопили у тому числі військові кадри, а також великими прорахунками у військовому будівництві, у визначенні імовірних термінів початку війни. Винними у цьому були Йосип Сталін і його найближче оточення. «Людей не жаліти» — було головним правилом сталінських маршалів.

Україна зазнала найбільших втрат серед усіх колишніх радянських республік. Під час німецької окупації на фронтах, за підрахунками історика Мюнхенського Інституту Історії Дітера Поля, загинуло приблизно 5 мільйонів жителів нашої країни. Але активні дії НКВС у цей час додали до цієї цифри кілька сотень тисяч. З 1941 до 1946 населення України скоротилося на 9 мільйонів осіб — із 41 до 32.

Але попри всі жахливі втрати, люди всього неосяжного колишнього Радянського Союзу відчули 9 травня 1945 року ні з чим незрівнянне шаленство радості від почутої звістки: війна скінчена, ворога переможено!

Перший день миру

Яким же він був — перший день миру у спогадах киян-очевидців? Семен Скляренко, відомий український письменник, автор історичних романів «Святослав» та «Володимир» так змалював ніч Перемоги у Києві:

«Тільки що прозвучало довгождане повідомлення з Москви, акт про цілковиту капітуляцію Німеччини. І Київ прокинувся. По всьому місту загриміли постріли, в небо впились і розсипалися сотнями барвистих іскор ракети. На вулицях людно. Зникла, немає вже ночі. День Перемоги почався. Зустрів на Володимирській гірці бабусю — Єфросинію Цепур. Вона поспішає і повторює:

— Синочки мої! Діточки! Дітки!

І цілує, цілує зустрічних. У неї в армії три сини й онук.

Ідуть два офіцери. Їх зустрічають дівчата, чоловіки, діти:

— Товариші! Товариші! Поздоровляємо! Скажіть на пам’ять ваші прізвища.

Офіцери називають себе. Це сибіряк Толстих і ярославець Кубланов. Їх цілують у єдиному пориві, їхні прізвища збережуть кияни. Які близькі в ці хвилини люди один одному. Рідні люди!

Місто прокидається. Вогні горять в усіх вікнах. Хіба можна спати в таку ніч? На балконах крики й пісні. Десь гримить оркестр. Грає радіо.

Біля оперного театру цокотять молотки, риплять пилки — будують трибуну. Сьогодні тут пройдуть сотні тисяч киян. Трибуна Перемоги. Де ви чули такі слова?!

Я зустрічаю ще одну надзвичайну людину. Ім’я його Кирило. Він — партизан. Плечі у нього широкі, руки, якими він обіймає всіх, велетенської сили. Він цілує зустрічних і приказує:

— От і дожились! Дожилися! Оце так! Оце так-так!

І більш йому нічого сказати. А чи й треба? Дожились! Перемога!»

З цих рядків зрозуміло, наскільки жаданою для киян була звістка про перемогу. Із визволенням війна для них не закінчилася, бо в кожного на фронті, далеко від рідної землі, воювали батьки, сини, чоловіки.

«В цю ніч перед світанком засвистали солов’ї в ботанічному саду, перший раз цього року. Хороше! Ми вистраждали сьогоднішню радість. Зараз четверта година ранку, небо чисте, свіже, ясне, як і настрій у душі. Кричать горобці на високих київських покрівлях, а люди з досвітку ходять по Києву, і вулиці міста не спроможні вмістити всю радість нашу», — згадував очевидець Дмитро Косарик.

Ще не стихли залпи війни на Заході, а життя вже повертається в мирне русло. Перший футбольний матч на київському стадіоні «Динамо» — чернівецькі динамівці везуть із Києва перемогу над господарями з рахунком 3:2. Влада закликає громадян «відродити колишню красу і велич Києва» — лише житла до кінця року заплановано відбудувати 62 тисячі квадратних метрів та ще 265 тисяч кв. метрів капітально відремонтувати. А ще — завершити будівництво підземного колектора, закінчити реконструкцію вулиці Хрещатик, відновити роботу пасажирського електротранспорту, вуличного освітлення, місць дозвілля та відпочинку киян. З великим успіхом проходить серед трудящих передплата на Четверту державну воєнну позику. Всього по Києву і області трудящі передплатили 298.346.000 крб.

В оперному театрі ідуть «Корневільські дзвони» і «Наталка Полтавка», а в театрі ім. І.Франка — «Ревізор» та «В степах України». Київські кінотеатри крутять «Черевички», «Навала», «Поєдинок», «Дівчина поспішає на побачення», «Моя любов» та «Малахів курган».

Пророчими виявилися і слова передовиці однієї з київських газет: «9 травня 1945 року назавжди ввійде в історію людства, як найсвітліший день. 9 травня цього року війна закінчилася перемогою справедливої сторони, перемогою світла над темрявою. Цей день буде відзначатися кожного року, усіма поколіннями, як день великого торжества. Прийдешнє покоління справедливо оцінить той вклад, який зробив наш народ у справу перемоги над гітлеризмом».

І справді, прийдешні покоління у ці травневі дні вкотре з жахом згадують ту страшну війну і дякують, розпитуючи про подробиці війни тих, хто зміг, не дивлячись ні на що, захистити нашу землю...

«На фронті Бог рятував мене»

До війни Олександр був звичайним сільським хлопцем. Після семирічки працював бригадиром у колгоспі «Зоря соціалізму». На фронт він потрапив у неповних 18 років, а через 11 місяців став Героєм Радянського Союзу. Воював у складі 67-ї гвардійської стрілецької дивізії. За спиною — 44 армійських «календаря», а на грудях — понад 30 медалей та орденів.

— Олександре Дмитровичу, ви пам'ятаєте той бій, за який отримали звання Героя?

— Це було 24 червня 1944 року. Ми пройшли майже 30 кілометрів у тил ворога, вийшли до берега річки Західна Двіна (Білорусія). Форсували водну перешкоду в районі села Узріччя (Вітебська область). Під час бою смертельно поранило мого командира взводу, лейтенанта Александрова. Багато наших бійців загинули. Я залишився один на один з німцями. Вони вискакували з лісу і притискали мене до річки. Що залишалося робити? Якщо б кинувся у воду, мене б розстріляли з берега. На щастя, в цей час почув гучний вигук: «Ура-а!» В атаку пішов наш батальйон. Ми захопили ворожий плацдарм. Німці почали тікати. А я їх з автомата «клацав».

— І скільки ж ви «наклацали»?

— З півтора десятка. А ще знищив дві кулеметні обслуги. За той бій мені і вручили зірку Героя, а наш взводний отримав це високе звання посмертно.

— Смерть заглядала вам у вічі?

— Не раз. Якось у нічному бою ми зайняли білоруське село. Я тоді командував танково-кулеметним розрахунком. Коли ворог знову почав наступати, я наказав своїм підлеглим зайняти позицію, а сам вирішив прикривати їх автоматним вогнем. Але сили були нерівні. Німці взяли нас у кільце. Мені довелося відступати під градом розривних куль. Тріскотня була страшна. Я мчав, озираючись у різні боки: куди б заховатися? Навколо — снопи куль! Але жодна з них мене не поранила. На фронті Бог рятував мене за молитвами бабусі Поліни Опанасівни.

— Чому ви так вважаєте? А може то лише щаслива випадковість...

— Коли я зняв свій маскхалат, він був увесь у дірках від куль. І таких «випадковостей» було чимало. Приміром, одного разу метрах у п'ятнадцяти від мене розірвався ворожий снаряд. Осколками знесло не тільки мою шапку, але й цілий жмут волосся (трохи вище лоба). Знесло як бритвою! Потрапили б осколки хоча б на пару міліметрів нижче, і я б став на півчерепа нижче. Ще один приклад: вибухає ворожий снаряд, осколок потрапляє на мою праву щоку, але далі не лізе. Санінструктор витягнув його ще гарячим. Товариші по службі дивувалися: «Оце так! Щеблаков — броньований. Його навіть осколки не пробивають». Пам’ятаю ще один унікальний випадок, коли я дивом залишився живий. Я тоді був секретарем комсомольської організації, носив при собі списки членів ВЛКСМ: вони лежали у дерев'яній коробці, яку я зберігав у внутрішній кишені гімнастерки. Одного разу я попрямував у сусіднє село, щоб виконати наказ командира. Раптом чую: трах-бах! Це стріляв ворожий снайпер. Я відбіг у безпечне місце і, оглянувши себе, побачив слід кулі: вона прошила не тільки коробочку, а й натільну сорочку, а мені — хоч би що.

Справи повоєнні

— Про таких, як ви говорять, що вони в сорочці народилися. То, може, бабуся тут ні до чого?

— Річ у тім, що я часто відсилав додому свою гвардійську получку. А бабуся жертвувала її на церковні потреби. Коли я повернувся з фронту, вона сказала моїй мамі: «Ти лаяла мене за те, що я гроші до церкви віддаю. А Шурик не тільки живим зостався, а й навіть Героя отримав».

— Де ви зустріли 9 травня 1945?

— У литовському місті Клайпеда. Це — колишнє німецьке місто Мемель. День Перемоги я вже зустрів лейтенантом, командиром взводу. Мене хотіли направити на військовий парад, який проходив у 1945 році на Червоній площі. Але я туди не поїхав. Бо в мене обидві ноги прострелені розривними кулями. У Москву довелося поїхати набагато пізніше, коли я вступив до військової академії імені Фрунзе. Після її закінчення мене направили на острів Сахалін.

— А в Україну вас якими вітрами занесло?

— У 1973 році мене призначили заступником начальника Київського суворовського училища (нині — військовий ліцей імені Івана Богуна). Я там прослужив до 1987 року. На моїх плечах був весь навчальний процес.

— Фронт вам не сниться?

— Сниться. І дуже часто. Пригадую свого взводного, лейтенанта Александрова. Я його прикривав біля річки Західна Двіна. Таке забути неможливо. На фронті загинув і мій друг дитинства. Ми з ним в одному полку воювали. Він щодня нюні розпускав: «Ой, Сашо, мене вб'ють». Ось його і вбили...

— Суворов стверджував, що війна не закінчена, поки не похований останній солдат. Як ви ставитеся до прогнозів щодо четвертої світової?

— Четверта світова — війна без лінії фронту. З гвинтівками і автоматами вже не воюватимуть. Ніхто не зважиться на те, щоб ядерні ракети і водневі бомби знищили нашу планету. Згадаєте мої слова: мовляв, був такий кульгавий, який стверджував, що четвертої світової війни не буде. Ні вам, ні дітям вашим воювати вже не доведеться.

Травень 2011.