Юрій ЛЯШКО, гід-перекладач.
Спеціально для «Першого екскурсійного бюро».

Найдавніше свідоцтво проживання в Києві євреїв − так званий Київський лист: адресований єврейським громадам світу заклик зібрати кошти для допомоги киянину Якову бар Хануцці (10 ст.). Це ж послання є найдавнішим письмовим згадуванням назви нашого міста. І написане воно було на івриті. Поселенням київських євреїв було, можливо, урочище Козари, там, де річка Почайна впадала у Дніпро, яке згадується в записі Іпатіївського літопису. В іншому записі йдеться, що в 986 році до князя Володимира прибули євреї з Хазарського каганату схиляти його до навернення Русі в іудаїзм. У нових міських стінах (закінчених у 1037 році) були Жидівські ворота, до яких прилягав єврейський квартал. Літописець Нестор (близько 1080 року) в «Житії... Феодосі» (засновника й ігумена Києво-Печерського монастиря) розповідає, що той відвідував ночами євреїв і вів із ними релігійні суперечки.

Євреї брали активну участь у діяльності антифашистського підпілля в Києві, одним із керівників якого був секретар підпільного міськкому КПУ С. Бруз (1905-1942), який загинув у перестрілці з гестапівцями. Зв'язкова підпільного міськкому Тетяна Маркус (1922-1942) дістала документи на ім'я грузинської князівни Тетяни Маркусидзе і влаштувалася працювати в офіцерську їдальню. Вона користувалася великим успіхом у німецьких офіцерів і заманювала їх у пастку. Підпільниця була страчена влітку 1942 року.

З 1946 року в Києві функціонувала синагога на Подолі. У 1976 році в Бабиному Яру було відкрито пам'ятник загиблим. Пам'ятник був відкритий через 15 років після публікації однойменної поеми Євгенія Євтушенка. До 50-річчя страшних подій у Бабиному Яру було встановлено пам'ятний знак «Менора» як визнання страшної правди про те, що більшість жертв були євреї.

Хасидська синагога на Подолі	Синагога на Ярославовому Валу	Галицька синагога на Жилянській

З кінця 1980-х рр.. у Києві розпочався процес відновлення життя єврейської громади. У Києві відкриваються єврейські школи, створюються установи науки і культури, з’являються громадські організації. Так, на початку 1990-х рр.. був відкритий Кабінет єврейської історії та культури АН України, з 1993 року в Києві діє Інститут юдаїки, Міжнародний Соломонів університет (1993), єврейські театри «Мазлтов», Київський єврейський молодіжний театр «Ган Еден».

У 1995-му у власність єврейській громаді Києва було передано будівлю Хоральної синагоги, в якій упродовж багатьох десятиліть розміщувався ляльковий театр. Після відновлювальних робіт у 2000 році Хоральна синагога була знову відкрита для потреб єврейської громади.

За час окупації в Бабиному Яру було розстріляно 125 тисяч чоловік, у переважній більшості євреїв

19 вересня 1941-го війська фашистської Німеччини захопили Київ. Згідно з німецькими офіційними документами, які були складені відразу після захоплення міста, більшість євреїв Києва не встигли евакуюватися. У місті залишалося близько 150 тисяч євреїв. Масове знищення єврейського населення Києва було здійснено 29-30 вересня 1941-го ейнзацгрупою «Ц». Згідно з німецькими документами, за два дні було знищено 33 771 єврей. Розстріли тих, хто переховувався, тривали в 1941-43 рр.. За даними Державної надзвичайної слідчої комісії, за час окупації в Бабиному Яру було розстріляно 125 тисяч чоловік, у переважній більшості євреїв.

Київські діячі єврейських політичних партій активно брали участь у Центральній Раді (український парламент). Потрібно зауважити, що і Голда Меїр (в майбутньому прем'єр-міністр Ізраїлю) народилася в Києві. Але через загрозу погромів її родина залишила Київ у 1903 році. Глава створеного в 1917 р. Єврейського міністерства входив до складу українського уряду, який прийняв 10 січня 1918 року закон про національно-культурну персональну автономію. Верховним органом єврейських демократичних громад була Єврейська національна рада. Командування частин німецької армії, які окупували Київ навесні 1918 р., з розумінням ставилося до потреб єврейського населення. Але перехід влади до Директорії та її боротьба за Київ з Червоною армією і Добровольчою армією А. Денікіна, бої між ними, нальоти різних банд, часті зміни влади майже завжди супроводжувалися насильством, вбивствами, грабунком єврейського населення.

У 1926-му була закрита Хоральна синагога, в якій став грати дитячий єврейський театр. Майже до кінця 1930-х рр.. Київ був великим центром радянської культури на ідиш. Тут розвивалася єврейська радянська література (Д. Гофштейн, П. Маркіш, Д. Бергельсон). Була мережа єврейських шкіл, художній технікум, низка єврейських факультетів у вищих навчальних закладах, відділення єврейської культури при Українській академії наук, єврейський театр і дитячий єврейський театр, безліч єврейських професійних і районних клубів, літературні видавництва, періодична преса і т. д. Із середини 1930-х рр.. почалося швидке згортання цієї діяльності.

Євреї переважно виступали пайовиками у промислових акціонерних компаніях, де переважав іноземний капітал. У 1900 році в Київській губернії налічувалося всього дев'ять із сімдесяти підприємств, засновниками яких були євреї. Підприємства ж у столиці губернії виростали з невеликих майстерень, де євреї починали ремісничу справу. Наприклад, ювелірна фабрика Йосипа Маршака на Хрещатику виросла з маленької майстерні на Подолі. Почавши учнем-підмайстром ювеліра, пізніше виходець з небагатої єврейської сім'ї отримав спеціальний дозвіл міської управи і започаткував власну справу в Києві. А через роки вироби українського Фаберже знали і в Чикаго, і в Антверпені, по всій Європі й у Російській імперії. Однак прохання до царя потомственого почесного громадянина, купця I гільдії Йосипа Абрамовича Маршака про дозвіл стати постачальником ювелірних виробів для царського двору або хоча б ставити на своїх виробах клеймо з двоголовим орлом, символом імперії, залишилося без відповіді − ймовірно, позначилося віросповідання.

Купець Яків Бернер був співвласником кількох цегельних заводів. Значна частина київських новобудов початку ХХ ст. була з цегли, виробленої на його підприємствах. Бернер був гласним Думи, жертвував на будівництво християнських церков, а після смерті заповів місту 100 тисяч рублів на притулок для бідних і хронічно хворих.

Відкриття синагоги

Проживання в Києві значної кількості єврейських письменників (у тому числі Шалом Алейхема, − до 120-річчя від дня його народження у Києві був відкритий музей; Ілля Еренбург народився і провів дитячі роки в Києві; Ісак Бабель навчався в Київському комерційному інституті), вчителів, юристів, лікарів сприяло розвитку інтенсивної просвітницької діяльності. Росла разом із тим і тяга до асиміляції. Єврейські діти становили сім-дев'ять відсотків від загального числа учнів у неєврейських середніх навчальних закладах, а в університеті в 1911 році близько 17% студентів становили євреї. Але в тому ж 1911 році «чорна сотня» інспірувала в Києві кривавий наклеп (справа Бейліса).

У 1900-му караїми Києва звели власну синагогу (кенасу; сьогодні − Будинок актора).

Сім’я Бродських була знаменитою не тільки в Києві, але і за межами імперії. На благодійність вони витрачали десятки тисяч рублів. Зокрема, в Києві пожертви Лазаря Бродського були, мабуть, найбільшими: на хоральну синагогу, кілька лікарень, ремісниче училище, бактеріологічний інститут, політехнічний університет, Бессарабський ринок. Його називали «безкорисливим другом людства, великим гуманістом і благодійником», після смерті оплакували як одного з кращих представників «єврейства».

Ханука - свято світла

Єврейській громаді належали понад 20 синагог (у тому числі Хоральна, побудована в 1898 р. на кошти Л. І. Бродського; потім − приміщення лялькового театру), дві школи талмуд-тори, дитячий притулок, єврейське казенне училище і багато іншого.

Значну роль в економічному житті міста грав Південноросійський промисловий банк, заснований в Києві Поляковим у 1870-х рр..

Про становище євреїв Києва в період татаро-монгольського ярма і після заняття міста в 1320 році литовськими князями достовірних відомостей не збереглося. У документах 15-го століття згадуються київські євреї − збирачі податків, які володіли значним майном. При вигнанні євреїв з Литви в 1495 році вони були вигнані і з Києва. У 1503 році указ про вигнання було скасовано, громада відродилася, отримала від короля Сигізмунда I ділянку землі за Львівськими (колишніми Жидівськими) воротами для влаштування кладовища, а відкуп на податки був відданий єврею, якомусь Шамаку Даниловичу. Але клопотання купців-християн призвели в 1619 році до заборони євреям проживати в Києві більше одного дня і лише у «гостинному міському будинку». Прийнявши владу над Україною, цар Олексій Михайлович у 1654-му і в 1660-му роках підтвердив заборону 1619 року, і які-небудь відомості про євреїв у Києві зникають надовго. Нова єврейська громада зародилася в Києві близько 1792-го (73 особи, вихідці з білоруських і польських областей).

У 1827 році Микола I видав наказ про виселення євреїв з Києва, однак виконання його відтягувалося до 1835 року міською владою, яка передбачали негативний вплив цієї акції на життя міста. Виняток тоді зробили для підрядників, зайнятих на будівництві університету Св. Володимира. На євреїв покладалися особливі додаткові податки, для них існували квоти на навчання у вищих навчальних закладах, євреїв не приймали на державну службу. Відповідно до тогочасних постанов, особи іудейського віросповідання належали до категорії інородців. До цієї касти в той час зараховували калмиків, корінне населення Сибіру, закаспійських ординців. До царювання імператора Олександра II (1855) дозволялося лише тимчасове перебування євреїв у Києві − зупинка для лікування, навчання, виховання дітей або торгівлі на ярмарку. Але в 1857-му генерал-губернатор Києва Васильчиков запропонував розширити права почесних громадян і купців першої гільдії євреїв. За цією пропозицією Державною радою був розроблений законопроект і в 1859 році прийнято закон, який певною мірою розширив права євреїв-купців. Пізніше був створений Комітет з єврейського питання, а 1861 році затверджені правила про порядок постійного проживання і тимчасового перебування євреїв у Києві, які дозволили різним категоріям євреїв постійно жити в місті. Згідно з цими правилами було виділено дві категорії євреїв. Віднесені до першої могли жити по всьому місту, до другої − тільки на території Либідської і Плоскої поліцейських ділянок. Повсюдно селилися особи з вищою освітою, радники комерції і мануфактур, нижчі чини, які відбули військову повинність за рекрутським статутом, учасники бойових дій на Далекому Сході, купці I гільдії, що мали цей статус не менше 10 років, аптекарські помічники, дантисти, фельдшери, повитухи, що вивчають фармацевтику, «практикуючі» ремісники. Причому ремісник повинен був представити документ про знання справи і свідоцтво про несудимість. Купці II гільдії могли жити в Києві по три місяці на рік. Дозвіл на постійне проживання в Києві поширювався і на членів сім'ї «пільговиків». Дозволялося також мати постійну прислугу з євреїв, адже християни не могли бути найняті іновірцями.

Вул. Горького, початкове училище ім. Бродського	Вул. арх. Городецького, будинок Гінзбурга

В багатонаціональному і поліконфесійному Києві початку ХХ ст. серед майже 497 тис. жителів налічувалося близько 379 тис. православних, 41 тис. католиків, 12 тис. протестантів і 58 тис. євреїв, тобто близько 11% (за даними на 1911 рік). Багатство багатьох іудеїв дозволяло їм почувати себе в місті досить комфортно, але в той же час викликало традиційну заздрість. Як не дивно, але до кінця ХІХ ст. серед київських купців I гільдії переважали євреї: якщо в 1883 році кожен двадцять дев'ятий купець був з євреїв, то через одинадцять років − майже кожен третій.

Особливо значними в житті міста були борошномельні підприємства і цукрові заводи Бродських, І. М. Зайцева (1827-1907) і Д. С. Марголіна. Останній був організатором пароплавства на Дніпрі, облаштування в Києві водопроводу, першого в Росії трамваю і забезпечення жителів газом. У 1896-му І. М. Зайцев у дар громаді побудував єврейську хірургічну лікарню.

Травень 2009.