І. О. Бунін. Останні роки життя

Євген МІРОШНИЧЕНКО,
кандидат філологічних наук.
Спеціально для «Першого екскурсійного бюро».

(До 140-річчя з дня народження письменника)

Художнє в мистецтві
повинно носити риси вічного.
І. Бунін

«Вещи и дела, аще не написаннии бывают, тмою покрываются и гробу беспамятства предаются, написаннии же яко одушевленнии…». Цими словами відкривається перший розділ роману І. О. Буніна «Життя Арсеньєва». Думка древнього літописця про історичну пам'ять може стати ключем до усвідомлення всієї творчості Буніна. Щоб уникнути «труни безпам'ятства», відчути, зрозуміти минуле, як живе, слід воскресити його словом. У цьому і полягає місія художника: перетворити історичний час, відшукати в ньому природне, бо воно і є справжнє.

«Я навіщось з'їздив до Миколаєва...»

Письменницька праця для Буніна − єдина форма самоствердження. У вісімнадцять років він уперше приїхав до Харкова до брата Юлія, який служив у земській управі. З цієї поїздки почалося знайомство з Україною, якій судилося залишити яскравий слід у творчій долі письменника. Сам Іван Олексійович зізнавався, що в Полтаві, власне, і почалася серйозна літературна робота.

Він пізнавав Малоросію, її історію, її звичаї, як ніби відкривав новий материк. Бунін відразу відчув себе з півдня, він наче прокинувся серед древніх слов'ян, відчувши духовну спорідненість з лицарями степів − козаками, «рослими, здоровими і міцними» хохлами-хліборобами, що живуть серед безмежних рівнин під солом'яними дахами чисто вимазаних хат. Його хвилюють інтонації народної мови, степова чайка, «сполучення в ній степу і моря» − так само, як пісня «Ой, на горі та женці жнуть...». Наступний її рядок «А попід горою, попід високою козаки йдуть!» народжував історичну пам'ять про буйну волю, військове товариство, відвагу.

І у своїх «українських» оповіданнях і у віршах «Христя», «Уж подсыхает хмель на тыне…», «Курень», «Кольцо», «Мушкет» Бунін проникливо пише про любов до землі Гоголя і Шевченка. У «Житті Арсеньєва» читаємо:

Брати Ю. О. та І. О. Буніни. Полтава, 1891 рік

«Не можу спокійно чути слів: Чигирин, Черкаси, Хорол, Лубни, Чортомлик, Дике Поле, не можу без хвилювання бачити Очеретяних дахів, стрижених мужицьких голів, баб у жовтих і червоних чоботях, навіть ликових кошиків, у яких вони носять на коромислах вишні і сливи. «Чайка скиглить, літаючи, мов за дітьми плаче, сонце гріє, вітер віє на степу козаче...». Це Шевченко, − абсолютно геніальний поет! Прекрасніше Малоросії немає країни у світі».

Він відвідав Канів, могилу Т. Г. Шевченка, здійснив водний перехід від Катеринослава до Хортиці на «Чайці», подолавши знамениті дніпровські пороги («Козацьким ходом»). Почувши про переселенців, їхав у старовинне придніпровське село, щоб побачити, як цілою «ордою» селяни відправляються за десять тисяч верст в Уссурійський край («На край світу»). Ночував у степу під яскравими південними зірками, з мовчазних курганів оглядав нескінченні хлібні поля, вслухався в «сумний шелест сивої ковили».

Внутрішньо переймаючись своєю схильністю до мандрів, Бунін здійснив десятки подорожей, які стали невід'ємною частиною його способу життя − паломництвом у пошуках духовних святинь. В історії російської літератури рубежу двох століть важко назвати іншого письменника, який був настільки схильний до зміни місць. Він побував у Петербурзі, Вітебську, Полоцьку, їздив до Ялти, піднімався на перекладних до Байдарських воріт, спускався по гірському шосе пішки, йшов сорок верст до Севастополя. Про ці мандри південним узбережжям Криму можна прочитати в щоденнику письменника (14 і 15 квітня 1889 року) та «Життя Арсеньєва» (гл. 15, кн. 4).

− Чому ти так любиш їздити? − Запитує героїня роману свого співрозмовника.

− Люди постійно чекають чогось щасливого, цікавого, мріють про яку-небудь радість, про яку-небудь подію, − відповідає Арсеньєв. − Цим приваблює дорога. Потім воля, простір... Новизна, яка завжди святкова, підвищує відчуття життя...

Баштани і вишневі сади вабили на миргородську дорогу, катерининський шлях кликав у Дике Поле, на південь, до моря.

А. П. Чехов. 1901 рік. Фотографія з автографом	Видання творів письменника російською мовою

Шлях твій у водах

«Я навіщось з'їздив до Миколаєва, часто ходив на один приміський хутір, де оселилися заради праведного життя два брати-толстовці, один час кожен недільний вечір проводив у великому хохляцькому селі за першою від міста станцією, повертаючись додому пізнім нічним поїздом... Навіщо їздив, ходив?»

Читач «Життя Арсеньєва» і щоденникових записів Буніна може дати цілком певну відповідь на поставлене питання. Цей період життя письменника пов'язаний із «закоханістю у Толстого, як художника», захопленістю толстовством. Він їздив ярмарками, поширював дешеві брошури − видання для народу, відвідував толстовців у Полтавській, Харківській губерніях, навчався ручної праці − бондарному ремеслу, проте, дуже скоро збайдужів до релігійно-моральних ідей великого письменника.

Десятки сухопутних і морських доріг Буніна починалися і завершувалися в Одесі. Миколаїв був перехрестям на цих маршрутах. 9-го червня 1896 року після мандрівки Кримом він уже був в Одесі. Потім здійснив нову подорож по Дніпру, де записав «псалом про сироту» («Лірник Родіон»). Далі була Полтава, потім знову Одеса. 26 вересня зазначив у щоденнику: «Поїхав до Миколаєва». Зиму провів у Москві і в рідній Орловській губернії. Навесні нового 1897 року знову в дорогу: через Кременчуг, Миколаїв до Одеси. Ось щоденниковий запис цієї подорожі:

«Кременчук, міст, сонце, жовто-каламутний Дніпро.
За Кременчуком серед пустельних гір, вкритих хлібами, думав про Святополка Окаянного...
Вночі рівнини, мокрі після дощу пшениці, чорна грязюка дороги.
Миколаїв, Буг. Вітряно і прохолодно. Низькі глиняні береги. Буг пустельний. Гирло, синя хмара, що громадою піднялася над синьою сталлю моря. З-під боків пароплава розвали води... біжать крізь грати палуби...
Попереду море, шеренга вітрил.
Вихід з гирла річки в море: річкова каламутна, рідка вода змінюється чистою, зеленою, важкою і пружною морською... Інший вітер, інше повітря, радість цього вітру, простору, повітря, щастя життя, молодості...».

29 травня Бунін вже був у бажаній Одесі, якою не переставав захоплюватися. Перші візити, як водиться, − на Ланжерон, до стрімкого берега моря і за місто, в степ до хлібів.

І. Бунін і Л. Андреєв

Особливе збудження відчував Іван Олексійович на воді, завжди віддаючи перевагу водним маршрутами. Він зовсім не боявся морської хитавиці, був «буквально закоханий у порт, у кожну округлу корму». Які порівняння просилися на папір! «Чайки, мов картонні, як яєчна шкаралупа, як поплавки біля хитливого човна. Піна, немов шампанське». Задоволення приносило і велика кількість незнайомих південних страв, «чудова кефаль з білим вином» до обіду.

Віра Миколаївна Муромцева, вийшовши заміж за І. О. Буніна, свідчила, що їй довелося різко змінити життя, перетворивши його з осілого в кочове. Десятки творів Буніна створені за враженнями від подорожей, вони могли б скласти кілька томів зібрання його творів. Тільки 1907 роком позначені «Море богов», «Дельта», «Тень птицы», «Свет Зодиака». З далеких мандрівок привезені сюжети оповідань «Иудея», «Крик», «Братья», «Сны Чанга», «Господин из Сан-Франциско», «Соотечественник», «Третий класс», «Ночь», та ін..

На початку 1911 року за сприяння комітету «Добровільного флоту» подружжя Буніних придбали дешеві квитки на пасажирський пароплав, який прямував на Цейлон. Буніни були взяті на борт як виняток і зайняли дві каюти серед інших порожніх: пароплав був старий і використовувався в якості вантажного. Відсутність зручностей, майже «сімейне» спілкування з нечисленним екіпажем, скромна кухня аж ніяк не бентежили мандрівників.

На превелике задоволення Івана Олексійовича в каюті виявився справжній письмовий стіл з електричною лампою під зеленим абажуром. Мирне світло, свіже і чисте повітря, звичне почуття дороги служили ідеальними умовами для зосередженої роботи розуму й душі. Він писав і на кормі, спостерігаючи «страшенно далекий» захід сонця і нескінченну рівнину «молочно-сталевого з блакитним нальотом» океану. Земля, отчий дім здавалися недосяжним раєм, письменник був ніби один у світі і під алмазними зірками Південного Хреста переживав стан блаженства; в такі миті він був близький до вічності.

13 лютого Бунін записав у щоденник урочисті рядки з біблійних пісень: «Шлях твій у море і стезя твоя у водах великих, і сліди твої невідомі...».

І. Бунін серед членів московської літературної групи «Среда». Кінець 1902 року

Виступить академік Бунін

Для історика літератури особливий інтерес повинні представляти південні сторінки життя і творчості письменника. З літа 1898 року він надовго оселився в Одесі. Судячи зі спогадів В. М. Муромцевої-Буніної, цієї ж осені він знову побував у Миколаєві.

8 серпня 1913 року «Миколаївська газета» опублікувала наступне повідомлення:

«У суботу 10 серпня в залах і садку міських зборів відбудеться традиційний студентський вечір. На вечорі виступлять: почесний академік І. О. Бунін, письменники А. М. Федоров та Г. А. Яблочков і артисти російської опери О. Ф. Федоровська (мецо-сопрано) та В. А. Селявін (лір. тенор). Після концерту відбудеться бал.

Багато зусиль і праці докладено студентами для того, щоб зробити програму концерту цікавою для публіки: ніхто з місцевих любительських сил у концерті участі не бере, а виступлять лише особи нові для Миколаєва.

Квитки на вечір продаються в магазині Геллер, а в день вечора − в міських зборах».

На наступний день після студентського вечора місцева «Трудова газета» опублікувала розмову з А. М. Федоровим. Повністю поділяючи художні принципи Буніна, одеський письменник вельми критично відгукнувся про творчі пошуки декадентів, а футуристів назвав «шахраями в літературі». Місяць по тому, на святкуванні ювілею газети «Русские ведомости», Бунін так само різко оцінить потворні явища в російській літературі. Його промова буде сприйнята як маніфест всіх прихильників реалістичного мистецтва.

21 серпня у «Трудовий газеті» була надрукована стаття «Випадок з І. О. Буніним»:

«Офіцери прибулого в неділю до Миколаєва пароплава Російсько-Дунайського пароплавства «Русь» розповідають про наступний випадок із відомим поетом-академіком І. О. Буніним, що стався під час попереднього рейсу «Русі» з Миколаєва до Одеси. На пароплаві навпроти І. О. Буніна сиділо двоє кадетів. Один із них кинув непогашену цигарку на палубу.

− Молодий чоловіче, − звернувся до кадета І. Бунін, − будьте ласкаві, загасити цигарку, бо, не приведи Господи, займеться пароплав, і ми з вами згоримо.

− Це з вашого боку нахабство звертатися до мене з подібною пропозицією, − зауважив ображено кадет.

І. Бунін, однак, повторив своє прохання. Розлютившись кадет зауважив, що за подібне зауваження дають «по морді», і потім додав:

− Не забувайте, будь ласка, що я кадет 7-го класу, а ви тільки... жид.

Іван Олексійович звернувся до офіцера, що знаходився на пароплаві, який з цього приводу провів дізнання».

Отже, «під час попереднього рейсу з Миколаєва...». Пароплавне сполучення Миколаїв-Одеса в літо 1913 року здійснювалося двічі на декаду: по понеділках і вівторках. Після студентського вечора, переночувавши у Миколаєві, Іван Олексійович їхав до Одеси улюбленим способом − по воді. Випадок на пароплаві «Русь», зіткнення письменника із зарозумілим і неосвіченим кадетом − цікавий штрих до характеристики суспільних звичаїв початку ХХ століття.

Окаянні дні

«Думав про Святополка Окаянного...», − записав Бунін у щоденник, споглядаючи високі дніпровські кручі й береги Бугу.

Що змушувало письменника воскрешати в пам'яті персонажі слов'янського середньовіччя, княжого сина Святополка, який зрадницьки вбив трьох своїх братів, щоб заволодіти київською вотчиною? Вигнаний з батьківщини, він отримав ім'я Окаянного.

Образ проклятого Святополка Окаянного мабуть завжди був присутній у свідомості Буніна-художника, не випадково його щоденникові записи найдраматичніших років (1917-1918) носять назву «Окаянні дні».

Навесні 1919 року одеські вулиці були схожі на східний базар, − тут тепер відбувалася головна торгівля. Натовпи збуджених людей брали в облогу консульства, банки; суцільний потік легкових автомобілів, вантажівок, двоколок, нав'ючених поклажею осликів прямував у бік Карантинної гавані. Вивішувалися накази то григор'євців, то більшовиків, то денікінців. У місті греки, французи, − окупаційні війська. Порт охороняють англійці.

12 квітня Бунін записав до щоденника: «Вже майже три тижні з дня нашої погибелі». Нехтуючи небезпекою, майже щодня він ходить збуреним містом, читає величезні афіші Пролеткульту, скуповує екстрені випуски газет, слухає на мітингах промові «братиків» у матроських безкозирках і «жахливих» штанях-кльош. Пише пізно вночі, потайки, при світлі гасової лампи, швидко ховаючи аркуші то під мостину, то в щілину карниза. Написане тепер набувало характеру справжнього історичного свідоцтва.

У щоденнику − виношені в гірких роздумах думки про загальний голод, злидні, владу темної юрби. Бунін розповідає про що пануючий страх, чутки, незліченні, ворогуючі між собою комітети, спілки, партії, «цілі потопи декретів і циркулярів», їх особливу мову, що складається з пишномовних вигуків і відвертої майданної лайки. Він відкриває в собі невідомі раніше негативні емоції:

«...День сірий, прохолодний. Дерево, яке зазеленіло в нас у дворі, зблякнуло. І весна також якась окаянна! Головне − зовсім немає почуття весни.

1 травня письменник відзначив у щоденнику: «Приходив «комісар» будинок перевіряти, розпитував скільки мені років, усіх буржуїв хочуть гнати в «тилове ополчення». Той же комісар із колишніх квартирантів тижнем раніше вимірював довжину, висоту і ширину кімнат «на предмет ущільнення пролетаріатом».

2 травня Бунін засвідчив випадок погрому на Великому Фонтані. Убито 35 осіб. 11 травня записав: «Кажуть, у Миколаєві відбувається єврейський погром...». 14 травня − виписка з газетного повідомлення: «У Миколаєві звірячий єврейський погром... Єлисаветград від темних мас постраждав страшно. Збитки обчислюються мільйонами. Магазини, приватні квартири, лавочки і навіть буфетики зруйновані дощенту...».

Бунін сприймав революцію такою, якою вона поставала за вікнами його будинку, на вулицях Миколаєва, Херсона, Єлисаветграда. Анархія, приниження людської гідності, зневага до особистості, нехтування елементарних моральних норм − ось, що не міг стерпіти Бунін, ось, що викликало у нього «невимовний» камінь на серці. У такі хвилини він не міг писати, його охоплювала байдужість, повна відраза до життя. Як водиться, тягнувся до тютюну, викурював часом до ста цигарок. Лікуванням були прогулянки в архієрейский сад, єдине чисте місце в усій Одесі.

23 січня нового 1920 року Буніни прийняли остаточне рішення про від'їзд. «Боже, як важко! − говорив Іван Олексійович. − Ми вирушаємо у вигнання, і, хто знає, чи повернемось?».

Наступного дня у місті знову чулися безладні постріли, скрекотіння кулеметів і приголомшливі вибухи гарматних снарядів. На вулиці Одеси вступали червоноармійські частини. Після полудня Буніни попрямували в Карантинну гавань, щоб зайняти каюту на маленькому, переповненому біженцями пароплаві «Патрас», що стоїть біля набережної під французьким прапором. Це був один із найтрагічніших днів у житті письменника. Події 24 січня знайшли відображення в оповіданні «Кінець».

Миколаїв.

Жовтень 2010.