Адреса: 04071 Україна, Київ, Поділ, вул. Щекавицька, 30/39, оф. 4 E-mail: info@primetour.uaТел. +38 (044) 207-12-55Ліцензія туроператора АГ №580812Карта сайту

Кадетський гай біля Караваєвих дач. Київ. Початок ХХ ст.
 
+38 (044) 207-12-55
+38 (096) 940-00-00
+38 (099) 550-00-00

Мы поддерживаем
реформы в Украине
и работаем
исключительно через
расчетный счет!
Кадетський гай біля Караваєвих дач. Київ. Початок ХХ ст.
Неділя, 24 Березня 2019

Меню

Новини Культури > З історії київських гімназій

Першокласник.
Карикатура київського художника В. Кадуліна,
1910-і рр..

Михайло КАЛЬНИЦЬКИЙ, дослідник київської старовини.
Спеціально для «Першого екскурсійного бюро».

Шкільна справа у Києві, як свідчать літописи, сягає часів князя Володимира Великого, тобто має більше ніж тисячолітню історію. Але якщо говорити про середню освіту в її звичному розумінні, то початок їй, мабуть, було покладено появою в нашому місті гімназії. А це сталося без малого 200 років тому. Ювілей можна буде відзначити або в жовтні наступного року, через два століття після затвердження статуту київської гімназії № 1, або в лютому 2012-го – відповідно до дати відкриття цієї гімназії.

Політика влади стосовно передбачала доступність освіти для широкого загалу тільки на рівні початкових знань. Повноцінна ж середня освіта, яка відкривала прямий шлях у студенти, вважалася привілеєм обраних.

Осердям дореволюційної системи середніх шкіл були гімназії. У 1864 році було введено поділ гімназій на «класичні» і «реальні». Під класичною гімназією мали на увазі ту, в якій ґрунтовно вивчають «класичні мови» (латинську і давньогрецьку), необхідні для гуманітарного циклу. Атестат класичної гімназії автоматично дозволяв претендувати на зарахування до університету. Реальні ж гімназії націлювали учнів на технологічні, політехнічні та інші спеціальні інститути, що вимагають реальних практичних знань. З 1871-го залишилися тільки класичні гімназії, а реальні отримали статус училищ.

Урок географії у Першій гімназії. Фото початку ХХ ст.

Програма класичної гімназії в Києві, як і повсюдно в імперії (за даними на 1884 рік) включала такі предмети:

1) закон Божий;
2) російську мову з церковнослов'янською і словесність;
3) логіку;
4) латинську мову;
5) давньогрецьку мову;
6) математику – арифметику, алгебру, геометрію і тригонометрію;
7) фізику;
8) історію;
9) географію;
10) математичну географію (у нинішньому розумінні – економічну географію);
11) французьку мову;
12) німецьку мову;
13) спів;
14) гімнастику.

Понад це за особливу плату можна було вивчати креслення, малювання, музику і танці.

Серед гімназистів побутував виразний поділ мов, які вивчалися, на «мертві» (тобто класичні) і «живі». Цікаво, що з «живих» мов тоді надавали перевагу французькій і німецькій. Французька була незамінна у світському спілкуванні, в дипломатичній практиці. Німецькою виходили багато всесвітньо визнаних наукових і технічних видань. Втім, до початку ХХ століття англійська мова теж завоювала досить міцні позиції, і в деяких гімназіях її вводили як одну з «живих».

З часом вимоги життя змусили класичні мови потіснитися, вивільнивши частину часу для інших предметів. З 1890 року неодмінною частиною програми залишилася лише латинь, а мову Гомера і Софокла гімназисти вивчали за бажанням.

Бібліотека в Першої гімназії. З листівки початку ХХ ст.

Гімназійний курс був розрахований на 8 років навчання (діяли також «нульові» – підготовчі класи). Існувало ще поняття «прогімназій» – навчальних закладів, де давали освіту в межах перших чотирьох гімназійних класів. Деяким молодим людям цього, в принципі, вистачало; бажаючі продовжити навчання могли відразу вступити в п'ятий клас класичної гімназії. Прогімназії в основному створювалися в невеликих містах, для яких гімназія була надмірною розкішшю. Але і в Києві час від часу з'являлися приватні прогімназії, які потім «доростали» до повних гімназій.

Про загальну безкоштовному середню освіту тоді не йшлося. За право навчання у гімназії потрібно було викласти певну суму – 50, а то і 100 рублів на рік. На ті часи це були значні гроші, у небагатих сімей вони складали чи не чверть річного бюджету. У результаті незаможні верстви населення, по суті, відрізалися від середньої освіти. Діти різночинців завдяки важким матеріальним жертвам з боку всієї сім'ї все ж нерідко домагалися місць у гімназії, і тому в багатьох навчальних закладах учнів розводили по паралельних відділеннях: в одному вчилася аристократія, в іншому – дітлахи простіше. А вже дітям бідняків просто не залишили ніяких шансів. У 1887 році, в період так званих контрреформ, міністр народної освіти Іван Делянов видав циркуляр такого змісту: «потурбувавшись про поліпшення складу учнів гімназій і прогімназій, я знаходжу необхідним допускати в ці заклади тільки таких дітей, які перебувають під опікою осіб, які надають достатню поруку в правильному над ними домашньому нагляді і в наданні їм необхідних для навчальних занять зручностей. Таким чином, при неухильному дотриманні цього правила, гімназії та прогімназії звільняться від вступу до них дітей кучерів, лакеїв, кухарів, прачок, дрібних крамарів і тому подібних людей...» Це розпорядження увійшло в історію як «циркуляр про кухарчиних дітей».

Гімназист Михайло Булгаков

Гімназист Костянтин Паустовський

Треба визнати, що і благородні нащадки, які прагнули знань, теж не завжди могли дозволити собі заплатити за право навчання. Для таких передбачалися певні пільги, вакансії на звільнення від оплати. Державні гімназії, між іншим, не були рентабельними. У середньому по імперії збір з учнів покривав лише 28% витрат на них. Решту коштів гімназії отримували з бюджету та інших джерел. Завдяки цьому здібні діти благонадійних, але небагатих батьків могли розраховувати на поблажливість з боку педагогічних рад. Наведемо характерне прохання на ім'я директора Київської першої чоловічої гімназії, підписане вдовою професора Варварою Булгаковою: «Залишившись вдовою з сімома дітьми (з яких 5 учнів) і маючи в довіреній Вам гімназії двох учнів синів, уклінно прошу Вашу Високоповажність звільнити сина мого Михайла Булгакова, учня 8-го класу II-го відділення, від плати за право навчання в поточному навчальному році...». Майбутній письменник отримав пільгу, у наступному році закінчив гімназію і став студентом-медиком.

У подібному становищі опинився й інший видатний літератор, учень тієї ж гімназії Костянтин Паустовський.

Якщо не вистачало учнівської плати і бюджетних дотацій, на авансцену виходили меценати. Їхня ініціатива всіляко заохочувалася державою. Офіційно існували посади так званих «почесних піклувальників», «почесних охоронців». Отримати такий статус було нескладно: для цього багатій-благодійник просто брав на себе зобов'язання надавати навчальному закладу регулярну й вагому матеріальну допомогу. За це його формально приймали на державну службу, наслідком чого були вислуга, чини, ордени, а в перспективі – спадкове дворянство, не кажучи вже про прихильність високих осіб. Підприємцям це було до вподоби. Так, зі знаменитого сімейства цукрозаводчиків Терещенків старий Микола був почесним піклувальником Першої гімназії, його брат Федір – Другої, а син Олександр – Третьої (потім, після смерті батька, змінив його у Першій).

Практично при всіх гімназіях Києва були створені Товариства допомоги нужденним учням. Їх члени вносили посильні суми для того, щоб оплачувати підопічним школярам право навчання, купувати для них форму, підручники і різне приладдя. Набули поширення іменні стипендії: всякий заможний Сидоров або Іваненко міг покласти в банк на рахунок гімназії певний капітал, відсотки з якого виплачувалися за вибором педагогічної ради гідним гімназистам у вигляді стипендії імені Сидорова або Іваненка.

А кмітливим старшокласникам часом навіть вдавалося прогодувати самих себе. Їх наймали до багатих будинків у якості репетиторів для яких-небудь телепнів, нездатних самостійно подужати гімназійну премудрість.

Колоритні портрети київських гімназистів і гімназисток можна зустріти у багатьох художніх або мемуарних творах. Це і «Повість про життя» Паустовського, і «Жнивні роки» Лифаря, і «З дум про минуле» Анциферова, і «Тіні швидко пливучих хмар» Кавалерідзе, і «Гортаючи сторінки життя» Славинського, і «Дінка» Осєєвої, і «Таємниця на дні колодязя» Носова... В них, як правило, фігурували реальні адреси гімназій. Більшість цих історичних приміщень, на щастя, збереглися до наших днів.

Перша гімназія. З листівки початку ХХ ст.

Так, Перша чоловіча гімназія розміщувалася в будівлі на нинішньому бульварі Тараса Шевченка, 14.

Цей яскравий пам'ятник пізнього класицизму збудований за проектом архітектора Олександра Беретті в 1847-1850 роках. Хоча будинок спочатку призначався для гімназії, але в 1851-1857 роках його займав новостворений кадетський корпус, поки ще добудовувалося його власне приміщення (військова освіта для царя Миколи I була пріоритетною). У Київській Першої гімназії навчалися радянський нарком освіти Анатолій Луначарський (відзначений меморіальною дошкою), авіаконструктор Ігор Сікорський, президент АН України Олександр Богомолець, художник Вадим Меллер, поет Микола Зеров, письменники Михайло Булгаков та Костянтин Паустовський та багато інших. Саме тут у п'єсі Булгакова «Дні Турбіних» полковник Турбін прощається з юнкерами.

Меморіальна дошка
на честь А. В. Луначарського

У 1911-му з нагоди 100-річчя від дня заснування гімназія була перейменована в Імператорську Александровську. При цьому ж будинку була казенна квартира попечителя учбового округу, яку, будучи на цій посаді, займав великий хірург і педагог Микола Пирогов (відзначений меморіальної дошкою).

Після 1917 року в тих же стінах певний час працювали керівні органи освіти України, пізніше сюди перевели гуманітарні факультети Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Про це нагадують пам'ятні дошки на честь радянського наркома освіти Володимира Затонського, українських науковців Сергія Єфремова, Івана Огієнка, Дмитра Чижевського. А до 1857-го гімназія (спочатку ще не Перша, а єдина) діяла у Кловському палаці на Липках; саме там свого часу вчився художник Микола Ге, викладав історик Микола Костомаров. Не так давно у Кловському палаці розміщувався Музей історії Києва; потім будівлю відібрали під Верховний суд України.

Друга гімназія. З листівки початку ХХ ст.

Другу гімназію заснували в 1836 році.

Спочатку вона користувалася найманим приміщенням, але в 1854-1856 роках для неї спорудили власний будинок в стилі пізнього класицизму (архітектор Павло Шлейфер) зовсім поруч із Першою, на тому ж бульварі, № 18. Тут навчалися майбутній академік і арктичний герой Отто Шмідт, вчений-економіст і поет Павло Чубинський – автор слів національного гімну «Ще не вмерла Україна» (відзначений пам'ятною дошкою), український літератор і громадський діяч Максим Славинський, поет Семен Надсон, композитор Рейнгольд Глієр. За радянських часів будинок гімназії переобладнали під телефонну станцію; в 1961-у надбудовані два поверхи.

Третя гімназія. З листівки початку ХХ ст.

Третя гімназія була облаштована в 1874 році на Подолі.

Її приміщення (Контрактова площа, 8) – спочатку двоповерховий класичний особняк, що належав багатому киянину Назарію Сухоті (у середині XIX століття в ньому знаходилась міська дума); в 1876-1878 роках його надбудували і розширили для гімназії архітектори Олександр Шіле і Володимир Ніколаєв. Вихованцями гімназії були син торговця мануфактурою Лев Шварцман – він же філософ-ідеаліст Лев Шестов, лікар-академік Феофіл Яновський, поет Данило Ратгауз. Зараз це приміщення займає районний Будинок дитячої творчості.

Четверта гімназія. З листівки початку ХХ ст.

Четверта гімназія, заснована в 1883 році, деякий час винаймала будинок на розі того ж бульвару і теперішньої вулиці Пирогова (тепер будинок Педагогічного університету ім. М. Драгоманова). Але в 1897-1898 роках для неї на місцевості Нова Будова спорудили нове приміщення в стилі ренесансу (архітектор Микола Чекмарьов). На її місці, нині вул. Червоноармійська, 96, колись проводилися кінські ярмарки.

Учнем гімназії був знаменитий актор і виконавець власних пісень Олександр Вертинський, але кинув навчання, як перед цим кинув Першу гімназію. На протилежному боці вулиці був зведений польський костел, і це приваблювало до гімназії учнів-поляків, одним із них виявився майбутній письменник Ярослав Івашкевич. Однак у 1920-му цей будинок спалили якраз польські окупанти. Потім його відновили під радянську школу, тепер воно зайняте відомчим навчальним закладом.

П'ята гімназія. З листівки початку ХХ ст.

П'ята гімназія називалася також Печерською за місцем свого розташування.

Її заснували в 1885 році; вже в 1886-му було готове її нове приміщення (вул. Суворова, 1), зведене тим же Миколою Чекмарьовим з елементами «російського стилю». Тут навчалися майбутній кінорежисер Григорій Козінцев, майбутній письменник Марк Алданов (Ландау). У повоєнні роки в цих стінах розмістився автодорожній інститут, для якого колишній гімназійний корпус капітально реконструювали та надбудували, змінивши його до невпізнання. Єдиною прикметою старовини залишився невеликий бюстик Пушкіна, встановлений перед гімназією ще в 1899 році на кошти викладачів та учнів на честь 100-річчя з дня народження поета.

Будівля колишньої Шостої гімназії
на вул. Мельникова, 81

Вже на початку ХХ століття свою гімназію – Шосту – отримала і Лук'янівка. Вона була заснована в 1908-му, а в 1912-1913 роках для неї збудували нове приміщення на нинішній вул. Мельникова, 81 (архітектори Олександр Кобелєв, Петро Жуков). На даний час цим приміщенням користується Економічний інститут.

Були в Києві і Сьома, і Восьма гімназії, але вони з'явилися на основі приватних навчальних закладів. Про це ми скажемо трохи нижче, а перед цим згадаймо про головні жіночі гімназії міста (гімназійна освіта для юнаків і дівчат була роздільною). Зазначимо тільки, що університет дівчатам за тодішніми правилами «не світив», однак вони могли продовжити навчання на Вищих жіночих курсах. Випускниці жіночих гімназій, крім того, офіційно отримували права «домашньої вчительки» з тих предметів, за якими мали гарні випускні оцінки.

Фундуклеївська жіноча гімназія.
З листівки початку ХХ ст.

Правила для випускниць жіночої гімназії

Перша в Києві жіноча гімназія відкрилася в 1860 році. У цьому зіграв вирішальну роль колишній київський губернатор Іван Фундуклей – багатій і великий меценат. Він безкоштовно поступився на користь гімназії своєю власною садибою з будівлями, більше того – забезпечив її постійним доходом. Кияни були настільки вдячні благодійнику, що назвали Фундуклеївською не тільки саму гімназію, але і всю вулицю (нині Богдана Хмельницького).

У списках гімназисток-«фундуклеївок» ми знаходимо Анну Горенко, яка закінчила тут випускний клас і стала згодом поетом Анною Ахматовою, а також Ксенію Держинську – співачку московського Великого театру, Наталю Меньшову (Полонська-Василенко) – автора багатьох праць з історії України. Вражаюча доля випускниці гімназії Каті Десницької: вона потім стала дружиною принца Сіаму (Таїланду). Сучасний вигляд приміщення набуло після надбудови у повоєнні роки; тепер тут, по вул. Богдана Хмельницького, 6, знаходиться Нафтогаз України.

До речі, навчання у Фундуклеївській гімназії було не з дешевих (плата досягала 80 карбованців на рік), проте її почесні охоронці – такі видатні бізнесмени, як Лазар Бродський, Мойсей Гальперін, Лев Гінзбург, Михайло Дегтерьов, Давид Марголін, Микола Терещенко, – допомагали багатьом дівчатам із небагатих сімей навчатися безкоштовно.

У гімназії була і свого роду філія – Подільська жіноча гімназія, створена у 1872-му на базі Подільського жіночого училища. Їй надали міський будинок по вул. Покровській, 4, який з того часу було двічі надбудовано.

Будівля ліцею «Поділ» по вул. Покровській, 4

П. Альошин. Проект Ольгинської жіночої гімназії

Сьогодні це приміщення займає ліцей № 100 «Поділ».

Державна жіноча гімназія на честь Св. Ольги з 1892 року діяла в колишньому флігелі Першої чоловічої гімназії (вул. Терещенківська, 2; нині службова будівля НАН України). Для її розширення в 1910-ті роки почалося будівництво нового великого корпусу за проектом архітектора Павла Альошина.

Проте революція і громадянська війна завадили завершити його. «Довгобуд» простояв до кінця 1920-х років, а потім на його основі спорудили комплекс Всеукраїнської Академії наук з інститутами, музеями і конференц-залом (тепер вул. Богдана Хмельницького, 15 і Володимирська, 55).

Поряд із «казенними» в місті до початку минулого століття діяло досить багато приватних гімназій «з правами» (тобто ліцензованих). Треба відзначити, що вони не були схожі на комерційні коледжі, гімназії, ліцеї нинішнього часу. Зараз подібні заклади задовольняють запити найбільш «крутих» батьків; за навчання в них треба викласти чималі гроші, зате вже гарантується елітарність і повний ексклюзив (заодно з прибутком власників шкіл).

Будівля колишньої гімназії Науменка
на Ярославовому Валу, 25

Колишні приватні гімназії, звичайно, не були збитковими: їх власники вміли мінімізувати накладні витрати без шкоди для справи. Проте метою їх створення були не доходи (невеликі у порівнянні зі звичайним підприємництвом). І не пихата елітарність: престиж державних гімназій був досить високий. Як правило, засновник приватного навчального закладу щиро прагнув втілити в ньому ті педагогічні або суспільні принципи, які не знаходив в існуючих школах.

Так, значною популярністю серед прогресивної інтелігенції користувалася приватна гімназія Володимира Науменка на Ярославовому Валу, 25.

Володимир Павлович, педагог від Бога, був невтомним дослідником і пропагандистом української культури, незважаючи на багаторічні переслідування влади. Хоча у своїй гімназії він був змушений прийняти офіційну програму (без цього не давали ліцензії), але навіть у її рамках педагоги вкладали в юні душі інтерес і любов до рідного краю. Типовим «науменковцем» був найзнаменитіший вихованець гімназії – поет Максим Рильський.

Будівля колишньої 8-ї гімназії на пл. І. Франка, 5

Ліберальними поглядами відрізнявся і В'ячеслав Петр, чех за походженням. Його гімназія діяла на Володимирській, 16, поблизу Софійської площі. Проте влада систематично чинила йому перешкоди, і врешті-решт він у 1909 році змушений був відмовитися від свого дітища прямо посеред навчального року. Батьки учнів, проте, не розгубилися. Вони вибрали ініціативний комітет і самі взяли у свої руки управління школою, що отримала назву «гімназія Групи батьків». Пізніше вона перейшла в приміщення на нинішній пл. Івана Франка, 5 (тепер «Київенерго») і стала Київською Восьмою гімназією.

Найзнаменитішим вихованцем цього закладу був великий танцюрист Серж Лифар: тут він закінчував навчання, розпочате у Першій гімназії.

Пам'ятна дошка на честь С. Лифаря

Пам'ятна дошка на честь В. Симиренка

Інша приватна гімназія – Готліба Валькера – потім перетворилася в Сьому. Вона розміщувалася на теперішній вул. Михайла Коцюбинського, 12: спершу по фронту вулиці, потім (з 1909-го) у спеціально зведеному флігелі у дворі. Заклад мав репутацію «школи для відчайдушних» і славився хуліганськими акціями, але все-таки тут навчалися скульптори Олександр Архипенко та Іван Кавалерідзе, піаніст Володимир Горовиць, вчений у галузі садівництва Володимир Симиренко. Будівля гімназії у дворі до цих пір використовується як школа (№ 135).

Оригінальним навчальним закладом була так звана Колегія Павла Галагана, що культивувала своєрідну «демократичну елітарність».

У ній навчалися лише старшокласники, які готуються до університету. Колегію заснував багатий поміщик-українофіл Григорій Галаган: його улюблений син Павлусь передчасно помер, і на згадку про нього була створена школа для 16-річних юнаків – ровесників Павла.

У Колегії вихованці навчалися і жили; частина вступала за власний кошт (навчання з повним пансіоном обходилося досить дорого – 750 рублів на рік), а частина, з тих, хто витримав вступні іспити, бідняків перебувала на повному забезпеченні Колегії. Всі вихованці, багаті й бідні, жили ніби однією родиною. З цієї родини вийшла ціла плеяда майбутніх академіків на чолі з президентом ВУАН Володимиром Липським. Тепер у колишньому будинку Колегії (вул. Богдана Хмельницького, 11) знаходиться Національний музей літератури.

Колегія Павла Галагана. З листівки початку ХХ ст.

Григорій Галаган (в центрі)
з викладачами та учнями Колегії

У той же час для священика Михайла Стельмашенка, члена місцевого Клубу російських націоналістів, навіть державні школи були надто ліберальними. Він намагався виховувати гімназистів свого закладу в дусі монархічної ідейності та добрих намірів. Не без підтримки влади йому вдалося здобути кошти на будівництво солідного гімназійного будинку в Рильському провулку, 10 (зведений у 1910-му; тепер – комерційний банк).

Будівля колишньої гімназії Стельмашенка
у Рильському провулку, 10

Сам цар Микола II подарував для церкви при гімназії Стельмашенка ікону Божої Матері. Учнів з літерою «С» на кокарді кашкета називали в Києві «стельмашенківцями» або просто «стельмашаками». Однак всупереч усім зусиллям директора монархічні ідеї не вкоренилися в дитячих розумах. Один зі «стельмашаків» Микола Носов, ставши відомим дитячим письменником, згадував, як його клас відгукнувся на повалення царя: «У нашому уявленні слово «революція» було рівнозначне словам «свобода», «воля». А свобода, на нашу думку, була, коли кожен міг робити, що йому хочеться, і не робити, чого не хочеться, отже, міг би й не вчитися, тому що вчитися нам, взагалі-то, не хотілося». І тому, ледь почувши про революцію, «стельмашаки» наплювали на присутність учителя й кинулися геть із класів. «Всі ми з диким вереском, лементом і гиканням кинулися вниз сходами, немов лавина з гір, і, вибігши на вулицю, почали рвати на шматки свої зошити, щоденники й навіть підручники. Весь коротенький Рильський провулок був густо засіяний подертими листочками із книг і зошитів»...

Будівля колишньої гімназії Жекуліної на вул. Артема, 27

Гімназистка Надія Хазіна

Жіночих приватних гімназій у місті було ще більше, ніж чоловічих: на початку ХХ століття їх число перевалило за двадцять. Багато хто з них являв собою, по суті, комерційні проекти, про один із яких Костянтин Паустовський згадував: «Це була буржуазна гімназія, де оцінки ставилися залежно від багатства й чину батьків» (мова йшла про заклад Олександри Дучинської на теперішній вул. Михайла Коцюбинського , 7). Але серед них стояла осібно гімназія, яку утримувала дворянка Аделаїда Жекуліна. Засновниця прагнула організувати свій заклад не для панянок, що мріяли швидше отримати якусь освіту й вискочити заміж, а для дівчат, які розраховують у житті на власні сили. З 1906-го в її гімназії – одній на весь Київ – було прийнято програму чоловічих середніх навчальних закладів. Там викладали чудові педагоги, а випускниці могли продовжити освіту на вечірніх вищих курсах Жекуліної. Гімназія знаходилася спочатку у найманому будинку по Ярославовому Валу, 36; в 1911-1912 роках для неї було зведено спеціальний будинок на теперішній вул. Артема, 27 (тепер школа № 138).

Тут навчалася Надя Хазіна – майбутня Надія Мандельштам, дружина поета Осипа Мандельштама, автор яскравих мемуарів.

Викладачі Першої гімназії. Фото початку ХХ ст.

Кілька слів про зовнішній вигляд вихованців гімназії. У класах і на вулиці вони носили особливий формений одяг. Прийнятий наприкінці позаминулого століття регламент передбачав всі подробиці: «Одяг учнів у гімназії складають: напівкафтан – темно-синього сукна, однобортний, не доходить до колін, що застібається на 9 посріблених гладких опуклих ґудзиків, з чотирма такими ж ґудзиками ззаду біля кишенькових клапанів; шаровари – темно-сірого сукна; пальто – сірого сукна, двобортне офіцерського зразка, ґудзики такі ж, як на мундирі, петлиці на комірі однакового з напівкафтаном сукна з білою облямівкою і з ґудзиком; кашкет – однакового з напівкафтаном сукна, з білою облямівкою навколо тулії і верхнього краю околиша, на околиші над козирком жерстяний посріблений знак, що складається з двох лаврових листків, які перехрещуються стеблами, між якими знаходяться прописні заголовні букви назви міста та гімназії».

Для дівчаток опис «уніформи» був простіший: він складався із «сукні темно-коричневого кольору» і «білого фартушка, зшитого разом із пелеринкою».

Їх наставники точно так само носили мундири – спеціальну форму Київського навчального округу, з відзнаками відповідно до чину в Табелі про ранги.

...Отже, ми здійснили віртуальну екскурсію старими київськими гімназіями. Але, окрім цього, в місті було кілька реальних, комерційних та інших спеціальних училищ. Знайомству з ними буде присвячено окрему розповідь.

Жовтень 2010.