Столичний театр оперети

Михайло КАЛЬНИЦЬКИЙ,
дослідник київської старовини
Спеціально
для «Першого екскурсійного бюро»

Київський академічний театр оперети уже відзначив своє 75-річчя.
А починалося все в далекому 1934-му році, коли в будівлі по Червоноармійській, 53 був організований стаціонарний колектив — прямий попередник нинішнього Театру оперети. Називався він тоді Київський державний театр музичної комедії. А в наступному році почалися його виступи.

Однак сам по собі оперетковий жанр має в Києві набагато давніші традиції. Не вичерпується однією оперетою й історія театрального будинку, вік якого «розміняв» вже другу сотню років... Оперета сягає своїм корінням ще в ту пору, коли веселі французи вирішили дотепними фантазіями під музику Жака Оффенбаха струсити чинно-офіціозний театральний побут імперії Наполеона III, висміяти схиляння перед античною класикою. У результаті той музичний напрям, який здавна називали «комічною оперою», набув принадливої пікантності – і під оглушливі звуки канкану поширився по світу як оперета.

Американська комедія

Бал у Савої

Баядера

Білосніжка і семеро гномів

Бременські музики

Фіалка Монмартру

Ключ на бруківці

Цибуліно

Кавова кантата

Чарівна лампа Аладіна

Летюча миша

Звана вечеря з італійцями

Маріца

Містер Х

Моя чарівна леді

Сільва

Сорочинський ярмарок

Таке єврейське щастя

Весела вдова

Танго життя

Сон у Різдвяну ніч

Карнавал казок в Україні

Welcome  to Ukraine

У нашому місті подібний жанр культивувався на сцені популярного закладу «Шато-де-Флер» (Замок квітів), що знаходився на території нинішнього стадіону «Динамо». У 1860-х роках «Шато» став першим у Києві розважальним центром кафешантанного типу. Тут розігрувалися легкі фарси у французькому дусі. Незабаром вистави оперет Оффенбаха розпочалися і на підмостках міського театру. Один із перших відгуків киян на нове віяння належить перу Андрія Муравйова – відомого в минулому релігійного письменника. На початку 1870-х років, спостерігаючи за розвеселим «Шато» і ностальгічно згадуючи «старі добрі часи», він писав: «Місцева влада... створила в самому центрі міста такого роду розвагу, якої раніше ніколи не бувало в Києві і яка остаточно вбила всю його патріархальність. Це галасливе гульбище вже не дотримується ніяких заповідей і канонів; будні і свято – все підійшло під один рівень розгулу для публіки, а за північ оселяється там і розпуста, що виганяє із саду скромніших відвідувачів. Театр сприяв також новому настрою київської моралі, з тих пір особливо, як почали розігруватися такі п'єси, як «Орфей у пеклі» або «Прекрасна Олена».

Кияни, буквально, «заразилися» оперетою

Так, оперета з перших кроків на київській землі не була обділена увагою публіки. Справу вдалося поставити солідно, особливо після того, як за неї взявся відомий антрепренер Йосип Сєтов. Набраний ним акторський склад давав вистави то на сцені міського театру (останній пізніше згорів), то в театрі Бергоньє (де тепер Театр ім. Лесі Українки). Кияни буквально «заразилися» оперетою. Всюди наспівували мотиви, цитували слова куплетів із творів Оффенбаха, Лекока, Штрауса.

Втім, у так званому пристойному товаристві про «оперетки» відгукувалися зі зневагою. І, треба зізнатися, у городян були підстави так ставитися до цього театрального жанру. Тому що окремі його представники довели притаманну опереті легкість звичаїв до зовсім уже недозволених меж. Чого тільки не дозволяв собі, скажімо, оперетковий комік Блюменталь-Тамарин, який працював у Києві у 1880-і роки! Використовуючи власну чарівність і чари гарненьких хористок, він втирався у світське товариство і «розкручував» місцевих аристократів на божевільні витрати. Втім, йому якось так вдавалося прилаштувати гроші, що формально він представлявся ледь не бідняком. Коли Тамарина в черговий раз викривали та звинувачували в недостойних діяннях, а судові пристави прибували до нього на квартиру описувати майно, він люб'язно пропонував їм завжди одне й те ж – пару штанів, що висіли на стіні, крім яких у нього буцімто нічого не було.

На початку ХХ століття, коли кількість театральних залів і приміщень у Києві збільшилася, класична оперета відокремилася від не надто пристойних фарсів і вар'єте. У цей час гучна й гротескна оперета у французькому дусі вже змінила тональність на ту, що прийшла з Австро-Угорщини. Вона стала більш мелодійною, лірично-сентиментальною. Услід за «Летючою мишею» Штрауса вийшли на сцену шедеври Легара – «Весела вдова» і «Граф Люксембург», і глядачі охоче йшли на вистави послухати чудову музику, посміятися і поплакати над сюжетами в дусі нинішніх «мильних опер», помилуватися гарним життям ряджених аристократів.

Костянтин Греков

Люцина Мессаль

Григорій Ярон

Вистави йшли, як і раніше, в «Шато» і на сцені Бергоньє. Постановки як і до цього здійснювалися антрепризними трупами. У найкращих із них підтримувався порядок і дисципліна, не віталися відступи від моралі, що давали містянам поживу для пліток. Скажімо, Костянтин Греков, який керував оперетою в «Шато-де-Флер», на сцені був коміком, але в житті – суворим цербером і перекрив хід за лаштунки любителям пригод з акторками (втім, у тому ж таки «Шато» були кабаре з куди менш суворими обмеженнями для багатеньких «татусів»).

Почалася Перша світова війна, і серед глядачів оперети з'явилося безліч молодих прапорщиків і підпоручиків, які догулювали останні деньки перед відправкою на фронт. Для них у київських антрепризах виступали справжні зірки жанру – від примадонни-польки Люцини Мессаль до молоденького, але вже визнаного коміка, Григорія Ярона.

Правда, військові дії зіграли негативну роль у поповненні репертуару. Адже Австро-Угорщина опинилася по той бік фронту, і приплив віденських новинок на вітчизняну сцену перервався...

І тільки навесні 1918 року, коли в окупованій німцями Україні встановився режим гетьмана Скоропадського, оперета Грекова вперше показала у нашому місті «Сільву» Імре Кальмана. Успіх був неймовірний. Під прем’єру шедевру Кальмана найняли приміщення Київської опери, яке вперше використовувалося для оперети. Зал був повний, буквально всі вистави йшли на біс... Незважаючи на смутні часи, на хаос і хвилю еміграції, грековцям вдалося так поставити справу, що навіть німецька опереткова трупа, що прибула до нашого міста на гастролі, побачивши їхні вистави, завважила ліпше відмовитися від конкуренції з киянами.

У перші роки радянського режиму становище оперети було досить-таки двозначним. З одного боку, всі ці «пригоди легковажних буржуїв» ну ніяк не вписувалися в нову ідеологію. З іншого – опереткові вистави охоче відвідувалися публікою епохи непу. Втім, і було що дивитися: адже у двадцяті роки до нас потоком йшли нові чудові твори Кальмана, Лео Фалло та інших класиків жанру. Паралельно з'являлися перші зразки вітчизняної музичної комедії. Але справа була чисто комерційною, колективи створювалися і розпадалися.

Троїцький народний дім і Троїцька церква. Фото 1902 року

Однак у 1934-му, коли Київ став столицею УРСР, було вирішено питання про стаціонарне приміщення для оперети. Новому колективу надали в користування будівлю на Червоноармійській вулиці – будинок, що вже мав на той час багату й розмаїту «біографію». За первісним призначенням це був Троїцький народний дім – побудований у 1901-1902 роках на пожертви ентузіастів народної освіти. Будинок був призначений для культурного дозвілля простих киян, для залучення їх до театру, до науки, до літератури. Назва було пов'язана з тим, що будинок збудували поруч із Троїцькою церквою (не збереглася) і Троїцьким ринком.

Володимир Науменко

Геннадій Антоновський

Цікаво, що ініціатори його зведення – Київське товариство Грамотності – на перших порах не мало ні земельної ділянки, ні грошей для будівництва. Але зате у керівників товариства було добре ім'я і завзяте бажання добитися успіху у благій справі. Очолював Товариство грамотності Володимир Науменко – відомий педагог і громадський діяч, активний ревнитель української культури. Він та його однодумці в 1900 році переконали київського мера Степана Сольського виділити місце для майбутнього народного дому за рахунок території ринку.

Цивільний інженер Геннадій Антоновський, зайнятий по шию службою на посаді губернського архітектора, знайшов сили і час заради суспільного блага – і погодився безкоштовно скласти проект Троїцького народного дому, а потім безкоштовно ж керувати будівництвом. (Треба відзначити, що нащадки виявилися несправедливі до цієї достойної людини: вже після його смерті зведення народного дому невідомо чого приписали іншому зодчому – Василю Осьмаку).

Не одну тисячу рублів на будівництво пожертвували благодійники (найбільшу щедрість проявив «цукровий король» Лазар Бродський); дещо вдалося отримати у вигляді дотації з бюджету, дещо – взяти у кредит. Підрядник Лев Гінзбург погодився зробити значну поступку. І в результаті, почавши буквально з нуля, ініціатори лише за два роки добилися повного успіху: до кінця 1902 року будівництво Троїцького народного дому вдалося завершити. Тут був влаштований зал на 1000 місць (нині – 799), який можна було використовувати для проведення загальнодоступних вистав або популярних лекцій.

Погруддя Т.Г. Шевченка

На фасаді будівлі були розміщені погруддя Тараса Шевченка (наскільки відомо, це перший приклад увічнення Кобзаря в київському монументальному мистецтві) та Миколи Гоголя. (На жаль, відкрита в 1927 році меморіальна дошка оригінального вигляду, що повідомляє про цю подію, тепер напівзакрита вивіскою Театру оперети).

У перші роки існування в цьому приміщенні знаходилася редакція знаменитого історичного журналу «Киевская старина», який видавав той же Науменко. В аудиторіях народного дому в період суспільних заворушень проводилися масові зібрання; в бурхливому 1905-му в цьому приміщенні були організовані перші київські профспілки.

У 1907 році в приміщенні Троїцького народного дому був відкритий перший стаціонарний український театр. Очолював його видатний актор і режисер Микола Садовський (Тобілевич). Але в тому ж році поліція провела у народному домі обшук, вилучила літературу «крамольного» змісту, після чого Товариство грамотності було закрито. Надалі Троїцький народний будинок знаходився в підпорядкуванні міської влади.

Меморіальна дошка на честь Миколи Садовського

Марія Заньковецька

Садовський аж до 1916 року продовжував керувати в цьому ж приміщенні своїм театром. Микола Карпович був неповторний на сцені, успішно режисирував, сам писав п'єси, але разом із тим відрізнявся авторитаризмом і нетерпимістю. Тому яскраві й сильні особистості в його трупі, на жаль, не затримувалися. Навіть геніальна Марія Заньковецька, яку об'єднували з Садовським тісні творчі й особисті зв'язки, зрештою пішла від нього і згодом грала в окремій трупі Саксаганського.

Кілька талановитих артистів залишили театр Садовського через грошові розрахунки. Керівник всіляко підкреслював демократизм свого колективу, тому актори, зайняті на маленьких ролях, отримували платню лише трохи меншу, ніж провідні виконавці. Це б ще нічого, проте, при малих зборах Садовський недоплачував за високими ставками, а потім відмовлявся повернути заборгованість...

Тим не менш, театр Садовського користувався пошаною і популярністю. А з 1916 року в Троїцькому народному домі виступали перед публікою вже інші колективи. Серед них можна згадати, скажімо, «Молодий театр» Леся Курбаса. При Центральній Раді тут же був створений так званий «Національний зразковий театр», на основі якого потім виник «Народний театр» – в їх складі були зайняті багато корифеїв української сцени. З 1922 року в цьому приміщенні виступав український театр, який носив з 1923-го ім'я Марії Заньковецької (згодом він виїхав із Києва, тепер – у Львові).

Нарешті, як ми вже зазначали, в 1934 році будівлю колишнього Троїцького народного дому передали Київському державному театру музичної комедії. Його зустрічі з глядачами почалися в грудні 1935-го постановкою невмирущої «Летючої миші» Йоганна Штрауса.

Віра Новинська

Лев Пресман

У багатій подіями історії театру на Червоноармійській зустрічається багато гучних імен. Театрали зі стажем пам'ятають ще ліричну героїню Антоніну Савченко, неповторну актрису Віру Новинську, елегантного коханця Лева Пресмана, смішного коміка Григорія Лойка... Услід за ними в колектив приходили нові яскраві виконавці.

У 1966 році художній керівник театру Борис Шарварко домігся того, що в назву театру музкомедії повернулося слово «оперета». Тепер вже це слово асоціюється не тільки з класикою Оффенбаха або Кальмана, а й із творами українських авторів – насамперед Олексія Рябова, чиє «Весілля в Малинівці» багато десятиліть залишається однією з перлин репертуару Київської оперети.

Нерідко сцену київської Оперети надавали театрам, які прибували до Києва на гастролі. Чи не найгучнішим успіхом користувався в 1971 році московський Театр на Таганці під керівництвом Юрія Любимова, що дав тут низку спектаклів. У них брав участь і тодішній народний кумир – Володимир Висоцький.

З 2003 року художнім керівником Театру оперети працює Богдан Струтинський. Молодий лідер колективу прагне прищепити жанру оперети сучасні якості, за прикладом зарубіжних колективів шукає різноманітні художні форми для вистав, розуміючи, що театр не може оперувати виключно прийомами, популярними 50-100 років тому. Тепер у репертуарі київського театру, поряд із класичними оперетами, присутні мюзикли, шоу-програми та інші експериментальні постановки. У 2004 році театр оперети був удостоєний звання академічного.

Липень 2010

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• Інтерв’ю з генеральнім директором — художнім керівником Київського національного академічного театру оперети Богданом Струтинським:
  «КИЇВСЬКА ОПЕРЕТА — ТО КРОК ДО СВЯТА»