Костянтин СУШКО – член Національної спілки письменників України, лауреат премії імені Івана Франка.  

Спеціально для «Першого екскурсійного бюро».

Ось про що інколи думаю: якби раптом у когось виникла ідея створити узагальнений образ чи символ, а то навіть герб нашого причорноморського степу, то серед претендентів на складові частини знака на першому плані, либонь, опинилися б степовий орел, курган і кам"яна "баба". Не лише через виразність чисто зовнішніх ознак, а й за древністю роду, слід вважати. Докази? Тут, як на мене, усе очевидно, позаяк, із орлом, гадаю, ясність абсолютна, теж саме з курганами. Не повинні виникати проблеми також із кам"яними ідолами, осособливо коли з"ясувати, що вони собою уособлюють і звідки взялися.

Чи вірити легендам?

Як і личить усьому незвичайному, історії наших кам"яних бовванів не бракує таємниць. Вистачає тут також як загадок, так і здогадок. Похідними від них стали легенди, перекази і, звісно ж, повір"я. Наприклад, вважалося, що кам"яні витвори колись були живими людьми, а згодом уклякли  в одній і тій же позі, розкидані по всіх куточках степу. Зустріч із ними живій людині не віщувала нічого добрго, а тому після заходу сонця ніхто не наважувався никати в тих місцях, де стояли "баби". Проте непорушність зберігають боввани   лише вдень. Оскільки, буцімо, наділені надприродною силою, то ночами нерідко залишають "настояні" місця і розгулюють степом.

Стара легенда. Аби посилити уявлення про атмосферу, котра існує навколо кам"яних ідолів, я розповім зовсім свіжу історію. А було це так.

У моєму рідному селі Бабиному на Херсонщиі я випадково знайшов кам"яну "бабу". Ледь помітна, стояла вона у вишневих заростях, у самому куточку городу. На прохання дозволити забрати з собою господар садиби навдивовижу відповів позитивно, не зажадавши при цьому взамін навіть традиційної "пляшки". Почувши запитання: "Звідки вона взялася в городі?", пояснив: "Скільки тут живу, вона все стоїть. І при батькові стояла, і при дідові…" 

Я привіз "бабу" вантажівкою до знайомого і поклав біля кам"яного муру (огорожі), пообіцявши небавом приїхати і забрати. Але саме "небавом" приїхати не зміг. А тому отримав листа із села, єдина фраза якого буквально волала: "Негайно приїжджай і забирай  свою бабу!"

Ось тут я вже спромігся спорядити яхту і відправився до села. Що ж там трапилось? Виявилося, що господар хати, де я залишив ідола, втратив сон. А почалося уже з першої ночі того дня, коли біля подвір"я з"явився незвичайний квартирант. До вікна від муру, де він розташовувався, ближче до півночі раптом почали долинати звуки якоїсь метушні: шурхіт, тупіт, кахикання, навіть голоси. Варто було господареві вийти на ганок, як усе замовкало. Згодом, наступної ночі, - знову шурхіт, скрегіт, сопіння, тупотіння. Інколи чітко лунали слова, цілі фрази, як не дивно, вночі начебто зрозумілі, а от удень їхній смисл відновити у пам"яті не вдавалося ніяк. Нарешті, якось пізно уночі у вікно хтось постукав. Піднявся господар, глянь, а на всю ширину нижньої правої шибки вікна, як він сам зазначав, - "нахабна кам"яна пика". І говорить замогильним голосом: "Де взяв мене, туди й поверни". Звісно, який там сон!  Терпець господареві остаточно увірвався, коли якось уранці підійшов він знадвору до вікна і на розчищеній від квартопляного бадилля грядці побачив… відбитки кам"яного поступу. Якраз від муру – до вікна і назад.

Казки? Навіювання? Судіть самі. Особисто я слідів під вікном не застав (господар пояснив, що собаки затоптали), а винуватиця тривоги сумирно лежала на правому боці на шпориші, під муром. Того ж дня ми завантажили "бабу" на яхту й відвезли до Запоріжжя, на Хортицю. Установили її на   межі між плавнями та степовою ділянкою, саме там, де у 70-ті роки минулого століття було досліджене стародавнє поселення Протовче…

Звідки взялися «баби» в степу?

Власне, чого це ми   увесь час називаємо кам"яного ідола "бабою"? А за звичкою. За укоріненою традицією. Одні кажуть, що "бабами" степових бовванів стали називати через кіски, котрі чітко на них простежуються. Комусь їхню статеву належність підказали два характерних горбики у певному місці: мовляв, жіночі груди, і жодних заперечень. Існує також думка (саме вона найближче він інших підступилася до наукової), буцімто "баба" пішла від "балбала", що половецькою мовою означало "ідол". 

Не можна, грунтуючись лише на згаданих ознаках, робити такі серйозні висновки. Кіски? Вони є. Щоправда, не у кожного ідола, та все ж є. Але ж це – по-лов-ці! А у половців кіски носили і жерці, і воїни, а також інші знатні особи чоловічої статі. Дві випуклості? Далеко не у всіх бовванів вони нагадують жіночі груди. Нерідко – це деталі захисних обладунків.

Усе сказане, повторюю, стосується лише половців. Скити, кіммерійці і всі, хто жив раніше і значно раніше, виявилися набагато передбачливішими. Наче спеціально для того, щоб їхні малотямущі нащадки не сумнівалися, хто є хто, багатьох своїх бовванів вони наділяли солідних розмірів фалосами, тобто чоловічими статевими ораганами. Тут, як кажуть, двом думкам взятися нізвідки.

Але звідки самі боввани взялися у нашому степу? Де їхній початок? А там, звідки родом і кургани. У 111 тисячолітті до нашої ери виробництво кам"яних витворів налагодили представники ямної культури. Щоправда, в образі найстародавніших кам"яних істот риси обличчя можна розпізнати, лише гранично мобілізувавши уяву, тому статуями їхназвати ще не можна, а лише антропоморфними (людиноподібними) стелами. Траплялися серед них і вельми цікаві. Як, наприклад, згадуваний ідол із херсонського села. 

Зберіг він форму, близьку до циліндричної, у висоту досягав одного метра тридцяти сантиметрів і важив 194 кілограма. Ані рук, ані ніг, у певному розумінні цього слова, звичано ж, не мав, зате чітко окреслювалася подоба плечей. Вражала верхня частина істукана, той її бік, котрий ми поспішили поіменувати заднім. Вона одноначно нагадувала, навіть не нагадуала, а виразно передавала… Словом, одна вразлива співробітниця обласного краєзнавчого музею, підійшовши до нашої знахідки упритул і ретельно її оглянувши, знічено мовила: "Ой, а що це ви привезли!.."

"Баба" із глибинного херсонського села Бабиного, як одна із двох славнозвісних краплин  була схожа на фалос. Ясна річ, значно збільшений. До того ж – кам"яний, зокрема, вапняковий. Верхня частина боввана була вирізьблена так, що ніяких сумнівів не виникало з приводу того, прообраз чого це є і з якою метою, як правило, застосовується. Особливо швидко розпізнавали його жінки. Геть усі, кому ми встиги показати Скіла (так, на скитський манер,  ми охрестили нашого знайду). І лише на зворотньому боці верхньої частиини, котра видалася нам при побіжному огляді лицьовою, були прорізані очі, ніс, рот. Усе досить примітивно, але впізнавалося з першого погляду.

Колекція кам’яних баб Дніпропетровського історичного музею ім.Д.І.Яворницького – одна з найбільших колекцій у Європі. Домінують у ній половецькі середньовічні скульптури – 66 статуй.

Сутність знахідки біла в її дволикості. Звичайно ж, спершу істукан був елементарним фалосом і вже значно пізніше, мабуть, за скитських часів, його зробили схожим на людину. У цьому – і унікальність скульптури, і витоки родословної нинішніх пам"ятників. До речі, хто лише не просив у мене Скіла: і місцеві музейники, і київські, і московські, і приватні особи (при цьому пропонували немалі гроші), я всім відмовляв, вважаючи, що ідол повинен стояти на древній землі Хортиці, особливо у такому священному місці, як Протовче...  

Але повернімося до бовванів узагалі. Згадаємо, що дітородний орган у наших далеких предків був у величезній пошані. Окрім усього іншого, він символізував собою Життя. Початок. Фалос обожнювали, йому поклонялися. Отож, для зручності, в обох випадках робили із каменя подобу чоловічого статевого органа і виставляли його на видноті. З часом образ фалоса поступово витіснився образом людини, зокрема, мужчини, що було цілком послідовним як у фізіологічному, так і культовому, а заодно і в логічному плані. Поступово головка зображеного статевого органа перетворювалася на голову людини. Усе чіткіше вирізьблювалися плечі, вони розширювались. Якщо у нашого Скіла ширина плечей майже дорівнювала ширині "обличчя", то у пізніших істуканів голова ставала все меншою. Зате більшав тулуб. Руки від нього довго не відділялися, але вони ставали все рельєфнівшими, "наповненішими". Коротко образотворча сутність степових кам"яних ідолів зазнала такої еволюції: антропоморфні стели вперемішку з фалічними витворами; примітивні людські скульптури кіммерійського, скитського, сарматського походження; половецькі "балбали", що є вже майже класичного зразка статуями. І вже згодом, набагато пізніше, з"являється усім відомий пам"ятник усім відомій людині, котра красномовним жестом вказує масам світлий шлях до світлого майбутнього.

Кого ж зображували стародавні степові кам"яні статуї? Оскільки більшість із них у далекому і не дуже далекому минулому височіла на курганах, вважалося, що "баби" – увічнені в камені образи знатних покійників, тих, що лежать під курганними насипами. І лише. Ця версія невдовзі виявилася непевною з багатьох причин. По-перше, згодом стало відомо, що "баби" – не лише жінки, а й чоловіки. До того ж височіли боввани не тільки  на курганах. Вони стояли також уздовж шляхів, біля річкових перевозів. А порівняно не так давно дослідники звернули увагу на чаші, котрі тримають у руках чимало ідолів. Отож, до суто, так би мовити, пам"ятних функцій кам"яних "баб" додалися ще й орієнтаційні, згодом – культові.

Останнє визначилося завдяки академікові Д.І.Яворницькому. Це він, грунтуючись на свідченнях західноєвропейського монаха В.Рубрука, котрий подорожував нашими степами у Х111 столітті, провів аналогію між дерев"яною лялькою з чашею в руках, що заміняла у половців на поминках вже похованого покійника, з кам"яним витвором з такою ж чашею. В обох випадках померлий брав участь у власних поминках начебто умовно: в образі дерев"яної ляльки або ж кам"яного витвору. Потім усі розходились, а ідол залишався там, де його установлювали - серед степу. Час не пощадив дерев"яні фігури, а от вапнякові, пісковикові, черепашникові та гранітні дожили до наших днів.

Просто? Даруйте, а чому неодмінно має бути складно!..

До речі, я переконаний, що кам"яні боввани використовувалися комплексно. Одні передавалия образ знатного покійника, інші слугували орієнтирами в степу, а треті виготвлялися  виключно для культововго призначення. На користь цього припущення говорить той факт, що далеко не всі ідоли тримають у руках чаші. Між іншим, проникливому Борисові  Мозолевському - видатному археологові і поету, доля кам"яних сторожів  степу уявлялася аж занадто драматичною:

 Століттями я глухну тут від грому,

 А люди йдуть і йдуть на манівці.

 Переді мною хилиться сірома

 Й таємно  посміхаються жерці.

"Баби" дочекалися нас

І все ж за навітніх часів "баби" були зафіксовані лише на курганах. І переважно – лише половецькі. Ще наприкінці Х1Х століття кам"яні ідоли, що стояли на вершинах древніх могил, були незмінними ознаками степового ландшафту. Подекуди подібні видові картини зустрічались навіть у першій половині минулого віку. Нині ж таке можна бачити лише у заповідниках та поблизу музеїв.

Рівнинний пейзаж періодично збагачувався кам"яними ідолами саме тієї правлячої верхівки, котра за певних обставин вважала себе у степу панівною. Бовванів, зведених попередниками, інколи скидали. У кращому випадку їх закопували у землю, в гіршому – розбивали на шматки. Інколи   їх  переробляли за власним смаками та уподобаннями, як це   трапилося з нашим Скілом. Ось чому примітивні антропоморфні стели, а також значна кількість тих,  що вважаються кіммерійськими, скитськими та сарматськими, археологи виявляють у землі, вони начето поховані, у той час як половецькі "баби" дочекалися нас із вами, так би мовити, на відкритому повітрі.Саме половці останніми використовували для поховання своїх предків кургани та збагачували рівнинний ландшафт кам"яними бовванами. Звісно, половці не завжди споруджували нові кургани, своїх знатних покійників вони нерідко ховали в насипу, або ж під насипом древніх могил. При цьому інколи використаний насип збільшували, іноді залишали його без змін. На вершину таким чином реконструйованої степової піраміди половці ставили свого боввана. З чашею в руках. Про це говорив той же В.Рубрук, адже бачив усе на власні очі.

Саме половецькі боввани із Х11-Х111 століть останніми залишилися стерегти наш степ. Цілком імовірно, що чимало із них з часом поміняли своє первинне місцезнаходдження. Після того, як половецька верхівка безповоротно зникла у мареві степу, будь-хто міг розставляти залишених напризволяще ідолів на власний розсуд. Мабуть, саме так воно й було. Але при цьому, зазначу, ніхто не піднімав на них руку: ні татари, ні турки, ні запорозькі козаки.

І, звісно, не лише "баби" виставлялися на курганах,  уздовдж шляхів, біля річкових переправ, а й жерці та воїни. Бо не жіноча то справа – нести таку відповідальну службу, як охорона степу. До того ж – протягом семи віків. І несли цю службу істукани самовіддано, аж поки стихія тотального комуністичного безбожництва не обрушилася на них ломами та кувадлами.

Значна кількість кам"яних "баб" загинула в період колективізації. Бовванів використовували при закладанні фундаментів будинків, конюшень, ферм, будівництві шляхів тощо. Нерідко їх просто знищували, оголосивши символом чогось "похмурого", "відсталого" і "ворожого". От лише не прийшло при цьому на зміну обіцяне "світле", "передове" , "приязне".

Згадавши усе це, раптом ловиш себе на думці, що не так уже й драматизував долю степових  істуканів Борис Мозолевський у тих рядках, що процитовані трохи вище. Він просто поетичною мовою передав відчуття степового ідола. Адже щезли кам"яні боввани. Пішли у безвість слідом за відважними колісничими. Усе змінюється. Воїстину, не зостається нічого вічного під Місяцем, і це, мабуть, природно. Та чи у всьому? Чи такі вже й бажані і невідворотні ті зміни, що не приводять нас до кращого?

У швидкоплинності буття ми самовпевнено затямили, що степ – будівельний майданчик, гігінтський стадіон для вправ з "підняття цілини". Між тим, це – живе середовище, самостійний і повноцінний вид планетарного ландшафту, такий же, як ліс, гори, океан. Відтак - для чогось же створений Богом. А ми його, сердегу, майже доконали, поступово позбавляючи його, властивих лише йому ознак. Сучасний стан того, що раніше було, називалося степом, сьогодні представлений лише окремими розрізненими крихітними осередками уздовж шляхів, балок, на узліссях. Розкопавши, розоравши, забудувавши, ми більш-менш зберегли про споконвічний степ хіба що  спомин. Це – у кращому випадку. І від того ні на крихту не стали ні заможнішими, ні щасливішими.

А   може, через те й не стали?..

То, може, варто кожному з нас, кого таки дочекалися прадавні «баби» на залишках степових курганів чи в заповідниках на Запоріжжі або навіть, скажімо, в музеях Дніпропетровщини чи Донеччини, -  самому поглянути на древніх вартових наших степів і душ? Доки пам’ять про Скіфію, Половецькі Степи, Дике Поле – про все те, що називали так у давнину теперішнє українське Степове Подніпров’я, - ще де-інде вгадується у наших сьогоднішніх обрисах.

м. Запоріжжя