Адреса: 04071 Україна, Київ, Поділ, вул. Щекавицька, 30/39, оф. 4 E-mail: info@primetour.uaТел. +38 (044) 207-12-55Ліцензія туроператора АГ №580812Карта сайту

Залізничний вокзал. Київ. Початок ХХ ст.
 
+38 (044) 207-12-55
+38 (096) 940-00-00
+38 (099) 550-00-00

Мы поддерживаем
реформы в Украине
и работаем
исключительно через
расчетный счет!
Залізничний вокзал. Київ. Початок ХХ ст.
Неділя, 24 Березня 2019

Меню

Новини Культури > Великі Сіверяни

Олександр ШОКАЛО, письменник.
Спеціально для «Першого екскурсійного бюро».

Сіверщина має первинну назву – Сіверія, що походить від сакрального наймення суворого й справедливого Духа Сонця й північного Вітру – Сівера, який благословляє та оберігає дбайливих господарів-хліборобів і карає недбальців. Звідси значення назви Сіверія – країна суворих і справедливих людей, і самонаймення народу сівери або сіверці – дбайливі господарі-хлібороби, доблесні й рішучі богатирі-лицарі, суворі й справедливі, благородні – справжні люди.

Центром Приудайської Сіверщини, цього унікального краю, є Варва (історичні назви Варин, Вар, що в індоорійських мовах означає – поселення на горі, укріплення, фортеця, замок, а первинне значення – захищене Сонцем). Вар-Варва – одне з найдавніших поселень усієї Сіверії. Першу писемну згадку про Вар-Варин-Варву залишив Володимир Мономах – князь Чернігівський (1078-1094) і Великий Київський (1113-1125) у своєму знаменитому «Поученні». Під 1086-1087 р. він записав: «А потім з /братом/ Ростиславом-таки коло /города/ Варина вежі /їхні/ (половців – О. Ш.) ми взяли». Варин був одним із важливих оборонних пунктів Сіверської землі, й під час монголо-татарської навали місто зруйновано. Активне життя почало відновлюватися тут із ХVІ ст., і «новоселицю», тобто нове поселення, засноване біля старого, назвали Варва. Старий Варин був розташований на місці прадавнього поселення-укріплення Вар, на найвищій у цій місцевості горі, яку нині в народі називають Холодниця або Холодна гора (від холодного північного вітру). Вона височіє на лівобережжі Удаю, на північній околиці нинішньої Варви.

Генетичне й духовне багатство Приудайської Сіверщини яскраво виявилося в людях, які уособлюють сіверський козацький, аристократичний духовний тип, витворений упродовж багатосотлітньої культурної історії краю.

О. М. Бодянський

Осип Максимович Бодянський – нащадок знатного козацько-священицького роду, великий український історик, філолог, фольклорист, етнолог, письменник, перекладач, один з основоположників української й російської славістики, знаний у цілому слов’янському світі дослідник культур споріднених народів. Його літературні псевдоніми: О. Бода-Варвинець, Запорожець Ісько Матиринка, І. Мастак, Є. Радушин, К. Муцій Сцевола...

Народився 12 листопада 1808 р. у Варві, помер 18 вересня 1877 р. в Москві, де й похований на території Новодівичого монастиря. Закінчив Полтавську духовну семінарію, яка містилась у Переяславі (1831), Московський університет (1834), де й працював професором з 1842-го по 1868 рік.

Вчений створив ґрунтовні праці про історію, фольклор, мови та писемність слов’янських народів, а в кандидатській дисертації «О мнениях касательно происхождения Руси» (1834) розвинув позицію «скептичної школи» свого видатного вчителя й земляка професора Михайла Трохимовича Каченовського (1775-1842), що заперечувала існування давньоруської народності й доводила тюркське походження зайшлих військово-кочових русів, які підкорили корінні слов’янські племена, зруйнували систему місцевої родоплемінної державності й насадили свою колонізаторську військову владу. О. М. Бодянський показав на багатому матеріалі народної творчості слов’ян їхній особливий духовний і господарський тип – хліборобський і миролюбний, мужній і вільнолюбний. Вчений доводить, що слов’яни – найпоетичніша у світі етнокультурна спільнота: «Поезія слов’ян – це поезія дійсного життя». Він розкриває через народну поезію особливості виявлення національної ідеї кожного зі слов’янських народів: «…Ця ідея, вияв усього окремішнього життя народу, устійнювана його релігією, філософією, мораллю, звичаями, історією, місцевістю країни та її особливостями, віруваннями, мовою, численними життєвими умовами і т. п., ні в чому так яскраво, сильно, чисто, міцно й досконало не виявляється, як у словесності» («О народной поэзии славянских племен», 1837).

Мапа Чернігівської області

Будинок земської школи у Варві

Перша дамба у Варві
Церква у Варві

Вид на Варву

Вивчаючи народну мову на основі глибокого засвоєння фольклорних джерел, зокрема народних пісень, вчений і педагог виробив власну методику підготовки славістів: «Я сам навчився й інших хочу навчати слов’янським наріччям по пам’ятках, у яких народна мова перебуває в усій її чистоті, тобто по народних піснях, а потім уже переходити і до книжної мови».

О. М. Бодянський як філолог і мислитель осягнув глибинну духовно-енергетичну сутність рідної мови: «Та чи можливе будь-яке єднання, спілкування, взаємність між різними членами розгалуженого народу без єднання, взаємності й мови – точки дотику для всіх і кожного, вогнища, в якому всі розсіяні промені знову сходяться й займаються одним спільним вогнем, який з однаковою швидкістю пробігає по жилах і запалює однаковою любов’ю до свого, рідного. Мова є найщиріше неупереджене відображення народу з усім його наявним багатством, або, краще, – це сам народ, уособлюваний у слові. Яка мова – такий і народ…»

Цю духовну силу рідної мови у вихованні, освіті й житті народу так само глибинно обґрунтував великий український педагог, основоположник педагогічної науки й народної школи К. Д. Ушинський (1824-1870) у праці «Рідне слово» (1861) – одному з найвизначніших творів світової педагогіки, який присвячений питанням виховного й освітнього значення рідної мови: «Цей незвичайний педагог – рідна мова – не тільки навчає багато чого, а навчає напрочуд легко, за якимось недосяжним полегшеним методом... Мова – найважливіший, найбагатший і найміцніший зв’язок, що з’єднує віджилі, живущі й майбутні покоління народу в одне велике, історичне живе ціле... Коли зникає народна мова – народу нема більше!.. Поки жива мова народна в устах народу, доти живий і народ. І нема насильства нестерпнішого за те, коли в народу хочуть відібрати спадщину, створену незліченними поколіннями його віджилих предків. Відберіть у народу все – і він усе може повернути; та відберіть мову – і він більше ніколи вже не створить її; навіть нову батьківщину може створити народ, але мови – ніколи: вимерла мова в устах народу – вимер і народ... Отак, будучи найповнішим і найвірнішим літописом духовного, багатовікового життя народу, мова в той же час є найбільшим народним наставником, який навчав народ тоді, коли не було ще ні книг, ні шкіл, і далі навчає його до кінця народної історії. Засвоюючи рідну мову легко й без великих зусиль, кожне нове покоління засвоює в той же час плоди думки й почуття тисяч поколінь, що передували йому й давно вже зотліли в рідній землі або жили, можливо, не на берегах Рейну і Дніпра, а біля підніжжя Гімалаїв...» К. Д. Ушинський – також корінний козак-сіверець (його мати – з Новгород-Сіверщини, а батько – зі Слобідщини), рідну мову знав досконало, з діалектними особливостями, і хоч би де він бував, його «душа степова» линула до рідної України.

Згадуючи про становлення О. М. Бодянського-вченого, його колега К. С. Аксаков писав: «Бодянський був одним із найбільш путніх студентів, серйозно займався історією й тепер посідає в галузі науки всім відоме почесне місце». Найточніше охарактеризував свого вчителя учень О. М. Бодянського О. О. Кочубинський: «Ворог метафізичного туману, Бодянський не належав до слов’янофілів: не зараховуючи себе ні до правовірних, ні до дисидентів, він не цурався ні тих, ні інших, але всюди зберігав волю своєї думки, самостійного судження… Його коло людей складали земляки: Гоголь, Шевченко… та ін.» Сердечна дружба єднала Осипа Бодянського з близькими земляками-сіверцями – Миколою Гоголем і Пантелеймоном Кулішем, а також із Тарасом Шевченком. Характерно, що вони між собою спілкувалися на чужині виключно рідною мовою. Це про їхнє сердечне земляцьке побратимство писав Т. Шевченко: «Друзі мої, щирі мої! Пишіть, подайте голос за бідну, брудну, опаскуджену чернь! За того зневаженого безсловесного смерда!» П. Куліш наполягав на необхідності широкої освіти народу, на вихованні нового покоління українських матерів, які народять нове покоління нації, вільне від рабської покори й сповнене гідності, самоповаги.

Саме стараннями професора О. М. Бодянського Московський університет став важливим центром україністики. Працюючи паралельно на посаді секретаря «Императорского Общества истории и древностей российских» при Московському університеті та редактора «Чтений» – друкованого органу цього товариства (ця подвижницька неоплачувана праця забирала у вченого дуже багато сили й часу), О. Бодянський підготував і видав сотню унікальних пам’яток, переважно української історичної думки: «Історію Русів», «Літописну оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі» Олександра Рігельмана, «Літопис Самовидця» й твори інших козацьких літописців, «Джерела Малоросійської історії» Дмитра Бантиша-Каменського, «Діаріуш» Миколи Ханенка, «Реєстр Війська Запорозького 1649 року» та інші неоціненні праці й документи, які заклали основу української історіографії, а вченому принесли славу великого українського патріота. 1847 року О. Бодянський писав М. Максимовичу про намір видавати українські історичні пам’ятки в редагованих ним «Чтениях»: «Я решил во что бы то не стало обнародовать малороссийские летописи; собрал их множество и собираю беспрестанно. Надеюсь… успеть, и за мною никому не угоняться, хоть бы и на украинском коне. Я ведь и сам козак. После летописей примусь и за официальные бумаги, в коих недостатка нет и быть не может…» Ось як оцінив подвижницьку видавничу працю Осипа Бодянського Іван Франко: «Сто томів сього видання, видані під його редакцією, се найкращий, справді величний пам’ятник його невсипущої діяльності. Що й тут українські матеріали займали дуже визначне місце, се звісно кожному, хто мав нагоду хоч поверхово переглянути «Чтения».

І. Я. Фальківський

З родом Бодянських споріднений рід Фальківських, із близького до Варви козацького села Білоцерківці, що нині в Пирятинському районі. У Білоцерківцях народився й виріс Іван Якимович Фальківський (у чернецтві – Іриней) (1762-1823) – видатний український енциклопедист (письменник, історик, філософ, композитор, математик, астроном, географ), найталановитіший серед усіх відомих у Російській імперії вчених кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. У 1803-1804 р. І. Фальківський був ректором Києво-Могилянської академії й протягом 21 року викладав там алгебру, геометрію, змішану математику – гідравліку, астрономію, архітектуру, оптику, географію, історію, поезію, німецьку мову, філософію, теологію. Створив при Академії студентське Вільне піїтичне товариство (1792). Знаний також як реорганізатор чернечого життя з метою його доцільності й корисності для суспільства. Життєве кредо духовного подвижника і вченого: «Я завжди з любов’ю здобуваю потрібні моїй дорогій вітчизні знання». 92-томна рукописна науково-літературна спадщина енциклопедиста розпорошена по різних сховищах, значна частина якої (близько 1300 творів) зберігається в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського й досі невідома українському суспільству.

Георгіївська церква в Білоцерківцях

Майно І. Я. Фальківського після смерті (похований у Києві в Михайлівському Золотоверхому соборі, в приділі св. Варвари; поховання разом із собором знищили більшовики в 1935 р.) дісталося в спадщину його небожам Бодянським – Іллі Гавриловичу, батькові Павла Бодянського, та Максимові Гавриловичу, батькові Осипа й Федора Бодянських.

Та не майно Фальківського стало визначальним у житті спадкоємців Бодянських, а духовне спрямування цього великого й досі малознаного подвижника української справи. Гідно продовжив справу свого славного діда Осип. Батько потратив усі сімейні заощадження й позичив грошей, аби забезпечити освітні прагнення сина. Осип усе життя був сердечно вдячний батькам, які, як він сам наголошував, дали йому «виховання не по своїй кишені».

Г. С. Сковорода

Недалеко од Варви, поряд із Білоцерківцями, – Чорнухи, колишнє сотенне місто, де в козацькій сім’ї народився й виріс Григорій Савович Сковорода (1722-1794) – наш великий духовний подвижник, філософ-практик і вчитель народу. Саму філософію мислитель розумів як мудрість жити в істині й сам жив згідно зі своїм вченням. Звідси сковородинський духовний тип українця – морально зрілого, послідовного творця духовних цінностей.

Хата, де народився Григорій Сковорода

Г. Сковорода по праву вважається духовним батьком і творцем українського національного відродження. Лицарський ідеалізм Г. Сковороди у святій боротьбі за волю й за правду – могутній чинник розвитку сучасної української суспільної думки й мобілізації творчих сил українського суспільства для творення національної держави. Згідно зі вченням великого мислителя, перспективу життя народу визначає самоусвідомлення ним своєї священної духовної єдності, а дух і моральна воля пробудженої нації – це передумова державного відродження України. Цю ідеологічну засаду Г. Сковороди розвивав О. Бодянський.

Серед 17 студентів Університету Святого Володимира, які підписали листа від 14 вересня 1859 р. до М. І. Пирогова як попечителя Київського навчального округу з проханням про відкриття недільної школи на Подолі, були Феодосій Вороний, Михайло Драгоманов, Іван Сікорський (батько всесвітньо відомого авіаконструктора Ігоря Сікорського). Через Феодосія Вороного Тарас Шевченко передав для Подільської школи 50 примірників свого «Кобзаря».

Старший син Феодосія Яковича Михайло, який займався агрономією, селекцією, лікарськими травами, разом із батьком заклав основи сортового садівництва, промислового вирощування м’яти. Стараннями Вороних у Журавці ще 1885 р. збудовано перший у Російській імперії завод із переробки лікарських рослин, зокрема з виробництва м’ятної й лепехової олії. Журавський м’ятний завод був відомий на всю Україну й працював ще 10 років тому. Завдяки зусиллям родини Вороних Журавка пережила на межі XIX-XX ст. своєрідне відродження, ставши осередком народної освіти й високої культури господарювання та побуту. Михайлів син Андрій Вороний, геолог, відкрив і досліджував прадавню археологічну культуру в Приудайській Сіверщині – Журавську палеолітичну стоянку, вік якої не менше 12 тис. років.

Г. Ф. Вороний

Георгій Феодосійович Вороний працював професором Варшавського університету, а за сумісництвом-професором Варшавського політехнічного інституту й протягом кількох років був тут першим виборним деканом механічного факультету. 1907 р. Г. Ф. Вороного обрали членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук. За 12 років самовідданої творчої праці на «тернистому полі» науки Георгій Феодосійович Вороний досягнув неймовірного в дослідженні проблем, які виходять за межі математики й теорії чисел зокрема, і розкрив широкі перспективи пізнання. Г. Вороний залишився в історії української й світової науки не тільки як геніальний вчений, а й як рідкісного благородства особистість. Праці вченого, визнані геніальними ще за його життя, знайшли своє продовження саме в наш час і нині набули поширення в багатьох актуальних напрямках науки, зокрема в комп'ютерній графіці, геометричному моделюванні, конструюванні роботів, розпізнаванні образів, створенні штучного інтелекту, побудові географічних інформаційних систем, мікробіології, радіаційній фізиці, фізичній хімії, астрономії, астрофізиці, кристалографії, медицині, археології, антропології, картографії тощо.         

Могила Георгія Вороного

Старовинний храм у Журавці

Створені Г. Ф. Вороним поняття й методи виявились найвищою мірою плодотворними, про що свідчить широке вживання іменних термінів: формула Вороного, діаграма Вороного, метод Вороного (на зразок теорема Піфагора чи біном Ньютона).

А сини Георгія Вороного – Георгій (Юрій) і Олександр зробили визначний внесок у розвиток української медицини: Юрій Вороний працював над проблемою пригоєння тканин та органів і здійснив першу в світі операцію з пересадки трупної нирки хворому (1933); Олександр Вороний винайшов спосіб лікування раку (1938), та невдовзі його заарештували, за доносом, і він загинув на засланні. Вся родина Вороних зазнала репресій і поневірянь…

У Журавці, крім роду Вороних, закорінений також старовинний козацький рід Лукомських, із якого виросли: Степан Васильович Лукомський (1701-1779) – славний український хроніст, автор «Історичного зібрання» й інших праць, його син Степан – прилуцький повітовий суддя й відомий філантроп, їхній правнук і внук Родіон Іванович Лукомський (1801-?) – Пирятинський межовий суддя й журавський поміщик, приятель Тараса Шевченка, якого митець увічнив у відомому портреті 1843 р. З Журавською садибою Лукомських пов’язана легенда про закопані там Шевченкові рукописи.

Із сусідніх із Журавкою Богданів походить знаменитий козацький рід Криць – міцні й надійні як криця. А нащадки цього роду вже писалися «дворяни Крицькі» – з них вийшли відомі в окрузі лікарі. З роду Криць-Крицьких Георгій Вороний узяв собі за дружину Ольгу Митрофанівну.

У сусідній Антонівці народилась і виросла визначна представниця сковородинського типу української людини нового часу Валерія Михайлівна Нічик (1928-2002) – видатний вчений у галузі історії української філософії, професор. Працюючи все життя в Інституті філософії НАН України, В. М. Нічик організувала й очолила осередок науковців з вивчення джерел української філософської, зокрема релігійно-ідеалістичної, думки, незважаючи на гніт комуністичної ідеології й вульгарного матеріалізму.

На схід од Варви – Озеряни, де народився й виріс Федір Якович Шолом (1922-1980) – вчений, педагог, знаний фахівець із давньої й середньовічної української літератури.

Поряд із Озерянами – Мармизівка, де було родове гніздо Прилуцького полковника Івана Стороженка й де мав свою садибу його нащадок Микола Ілліч Стороженко (1836-1906) – видатний історик літератури, професор кафедри історії загальної літератури Московського університету, член-кореспондент Петербурзької Академії наук (з 1899). М. Стороженко належав до культурно-історичної школи в літературознавстві, знаний дослідник історії західноєвропейської літератури, зокрема творчості Сервантеса, Гете, Шекспіра. Він також автор глибоких розвідок з історії України та праць про життя й творчість Т. Шевченка на основі власних архівних знахідок. Багато допомагав родичам Шевченка. Про Миколу Ілліча в земляків лишилася добра пам’ять як про справедливу, мудру людину. Він збудував у Мармизівці школу з квартирою для вчителя й виділив десятину землі. Від Стороженкової садиби з 38-кімнатним будинком і старовинним дубовим парком не лишилося й сліду.

Г. П. Галаган

Садиба Ґалаґанів і Тростянецький дендропарк

В Сокиринцях, що на північ од Варви, в родовій старшинській садибі Галагани створили центр українського культурно-господарського руху. Григорій Павлович Галаган (1819-1888) – фундатор славнозвісної Колегії Павла Галагана в Києві, на утримання якої віддав 11,5 тис. десятин землі в Полтавській і Чернігівській губерніях, видавець журналу «Кіевская старина», член Державної ради Російської імперії, подвижник кооперативного руху в Україні, добродійник. Ще в 1871 році Г. Галаган заснував у Сокиринцях Ощадно-позичкове товариство (народний кооперативний банк), членами якого були спочатку колишні кріпаки, а згодом мали право вступати всі мешканці волості. «Бажаючи щастя народові», Григорій Павлович кілька разів скликав сокиринських селян на раду (віче), сам виробив статут товариства, домігся затвердження його в Петербурзі, відтак став головою ради товариства й довголітнім опікуном. Сокиринське товариство було найпотужніше в усій Полтавській губернії (його власний пайовий капітал становив на початок ХХ ст. понад 130 тис рублів), воно проіснувало майже 60 років, аж до більшовицької колективізації. Досвід наших мудрих селян показав, що кооперативна організація кредиту й сільгопвиробництва – надійна основа для розвитку аграрної культури, духовно-інтелектуальної й економічної сили України.

В Сокиринцях, у сім’ї нащадків німецьких колоністів, народився й виріс Георгій Васильович Пфейфер (1872-1946) – випускник Прилуцької чоловічої гімназії, видатний український математик, академік Української Академії наук (з 1920), директор об’єднаного Інституту математики та фізики АН УРСР (1941-1944), який усе життя присвятив науковій та викладацькій роботі в рідному Київському університеті й Київському політехнічному інституті. Автор понад 250 наукових праць, основні з яких присвячені теорії диференційних рівнянь із частинними похідними. Г. Пфейфер був молодшим колегою Г. Вороного.

Із Сокиринцями пов’язане життя й творчість Остапа Микитовича Вересая (1803-1890) – феноменального українського кобзаря-лірника, завдяки якому до нас дійшли, в записах Пантелеймона Олександровича Куліша, унікальні скарби історичної пам’яті наших предків.

П. П. Скоропадський

Поряд із Сокиринцями – чи не найбільший в Україні Тростянецький дендропарк, ландшафтний унікум світового значення, де зібрано понад 500 видів і форм дерев із різних континентів. А започаткував його 1834 р. й ціле життя плекав Іван Михайлович Скоропадський (1804-1887) – предводитель дворянства Полтавської губернії, організатор шкіл для підготовки народних учителів (а 1874 р. в його будинку відкрито Прилуцьку чоловічу гімназію), представник знатного роду, з якого походять два гетьмани: Іван Ілліч Скоропадський (1646-1722) та Павло Петрович Скоропадський (1873-1945). Останній гетьман України Павло Скоропадський доклав великих зусиль до воскресіння української державності й творення нової Української держави (Другого гетьманату) – повернення до своїх національних коренів, відновлення всього українського, передусім духовної традиції, бо в духові сила народу, й народний дух творить національну державу. За сім з половиною місяців свого гетьманування П. Скоропадський створив перший в Україні Кабінет Міністрів, упорядкував податкову систему, створив українську армію, заснував Українську академію наук, систему українських середніх шкіл і вищих навчальних закладів, систему національного мистецтва й народної культури, Українську національну бібліотеку й Український національний архів…

Але інтриґани й демагоги Винниченко й Петлюра, заангажовані масоно-соціалістичною ідеологією й виконуючи волю своїх патронів під прикриттям легенди про «спасительство Антанти» заради «соборної самостійної України від Тиси до Дону», кинули український народ на абсурдну, самовбивчу громадянську бойню до загину – зруйнували основу культурного, господарського, соціального й політичного розвитку України, знищили щойно воскреслу державність і довели країну до керованого хаосу. А «спасителями» явились масоно-більшовики з Росії – «байстрюки й бандити» (так у нас казали старі люди), які руками таких самих винародовлених покручів «навели порядок», підірвавши генетичні й духовні сили українського народу колективізацією-«розкуркуленням» і голодоморним геноцидом, остаточно закабаливши Україну…

О. П. Потебня

На схід од Сокиринців, на Роменщині, на хуторі Манів поблизу села Гаврилівка (тепер село Гришине) народився нащадок знаного козацького роду Олександер Опанасович Потебня (1835-1891) – великий український мовознавець, філософ, психолог, фольклорист, етнолог, педагог, громадський діяч, професор Харківського університету, член-кореспондент Петербурзької Академії наук, основоположник психологічного напрямку в слов’янському мовознавстві й творець лінгвістичної поетики. Завдяки науковому подвижництву О. Потебні українська філологія стала особливо значущою в слов’янському світі й вийшла на загальноєвропейський рівень.

Із Роменщини походить і знаменитий козацький рід Полетик, який дав Україні видатних культурно-громадських і державно-політичних діячів: найвідоміші з них рідні брати Іван Андрійович (1726-1783) – лікар і вчений; Андрій Андрійович (1741-1798) – громадський діяч; Григорій Андрійович (1725-1784) – письменник, громадсько-політичний діяч та його син Василь Григорович (1765-1845) – історик і громадський діяч (О. М. Лазаревський вважав батька й сина Полетиків авторами знаменитої «Історії Русів»); а також їхній двоюрідний брат Григорій Іванович (1735-1798) – дипломат, автор статті про запорозьких козаків, надрукованої у Відні 1788 р.

Родом із Прилук Яків Андрійович Маркович (1696-1770) – державний діяч Гетьманщини й мемуарист, автор «Щоденних записів генерального підскарбія Якова Андрійовича Марковича», фундаментальної праці, 10 томів якої він писав протягом 20 років, неоціненного джерела для вивчення політичної, соціально-економічної, культурно-побутової історії України ХVІІІ ст. Навчався в Київській академії, був учнем Феофана Прокоповича (1681-1736) – вченого-енциклопедиста, одного з найосвіченіших людей того часу.

Я. А. Горленко

Густинський монастир у Прилуках

Спасо-Преображенський собор у Прилуках

Театр Бродського

У Прилуках у славному козацькому роду Горленків народився й виріс Яким Андрійович Горленко (у чернецтві – святитель Йоасаф) (1705-1754) – визначний український поет, освітній діяч і духовний подвижник, святий (канонізований у 1911 р., нетлінні мощі зберігаються в Бєлгороді, в Троїцькому соборі). Я. Горленко по батьковій лінії – внук прилуцького полковника Дмитра Горленка, а по материній – внук миргородського полковника, гетьмана Лівобережної України Данила Апостола, дядько класика української літератури Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, який створив опис життя святителя.

З цього роду походить і Василь Григорович Горленко (1853-1907) – знаменитий письменник, літературознавець, мистецтвознавець, фольклорист, автор численних праць про українських письменників, кобзарів і лірників.

У Прилуках жив і служив протоієреєм (настоятелем церкви) Ілля Гаврилович Бодянський (1782-1848) – рідний дядько О. М. Бодянського, добрий приятель Т. Г. Шевченка. У 1845 р., під час дослідницької роботи Т. Шевченка в Археографічній комісії, І. Бодянський супроводжував його до напівзруйнованого Густинського монастиря й розповідав, що цю унікальну пам’ятку козацького бароко спорудив 1664 р. гетьман І. Самойлович. Як писав О. Бодянський у листі до свого батька, Максима Гавриловича, Густинський монастир розташований «поблизу нашої Борщагівки, гнізда роду Бодянських». Син І. Г. Бодянського Павло Ілліч Бодянський (1809-1869) – редактор газети «Полтавские губернские новости», член Полтавського губернського статистичного комітету, автор історико-краєзнавчої «Памятной книжки Полтавской губернии».

П. П. Білецький-Носенко

У Прилуках народився й усе життя пропрацював на культурно-освітній ниві нащадок козацького роду Павло Павлович Білецький-Носенко (1774-1856) – визначний письменник, мовознавець, педагог, фольклорист, етнолог, перекладач. Після виходу у відставку в чині штабс-капітана (служив під командуванням О. В. Суворова й нагороджений за мужність і хоробрість золотим хрестом і годинником з діамантами) був підсудком Прилуцького повітового земського суду, почесним наглядачем Прилуцької лікарні й 37 років почесним наглядачем повітових училищ Прилуччини, членом різних наукових товариств. У 1803 році Павло Павлович створив у своїй садибі в передмісті Прилук, на Лапинцях, приватний пансіон, у якому протягом сорока років виховував і навчав дітей віком від 7 до 10 років з усіх кінців України, і його випускники вражали екзаменаторів у вищих навчальних закладах своїми знаннями. П. П. Білецький-Носенко сам викладав усі предмети: іноземні мови, арифметику, геометрію, фізику, історію, географію, міфологію, поезію, риторику, малювання, писав підручники з граматики, логіки, етики, природознавства, праці з економіки, сільського господарства, медицини, археології. В його пансіоні отримали освіту М. А. Маркевич та І. М. Скоропадський. В основі педагогічної системи Білецького-Носенка – всебічний гармонійний розвиток дитини й цілеспрямоване естетичне виховання (в Україні запровадив уперше). Відзначався правдивістю й почуттям власної гідності, не запобігав перед можновладцями й сповідував принцип: «Не той багатий, хто багатий, а той, хто обходиться своїми статками». А свої статки тратив на розвиток освіти в рідному краї. П. П. Білецький-Носенко написав чимало праць з української мови, зокрема граматику; за дванадцять років кропіткої праці створив на основі власних записів українських говірок Лівобережжя, переважно Сіверщини, перший великий словник новоукраїнської мови – «дорогоцінний подарунок усім слов’янським народам». «Словник української мови» П. Білецького-Носенка опубліковано тільки в 1966 р. але його рукописом користувалися Володимир Даль і Борис Грінченко, укладаючи свої словники. З приводу словника П. Білецького-Носенка М. А. Маркевич писав автору, своєму вчителю: «Ваша праця є великий подвиг, прекрасно виконана».

М. А. Маркевич

Микола Андрійович Маркевич (1804-1860) – видатний український історик, народознавець, письменник, композитор, економіст, який самотужки вів усю господарську статистику Лівобережної України, написав праці про клімат і ріки Полтавської губернії. Свою мелодію «Удай», яка увійшла до опрацьованих ним для фортепіано «Народних українських наспівів» (1840), присвятив рідній Прилуччині. Цього славного громадянина, нащадка прилуцького козацького роду Марковичів, Т. Г. Шевченко шанобливо величав кобзарем. М. А. Маркевич створив цінну п’ятитомну «Исторію Малой Россіи», унікальну етнографічну працю «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссіян», перший дослідив український похідний театр (вертеп) на основі вивчення «Сокиринського вертепу», що зберігався в мистецькій колекції Г. П. Галагана, а також залишив «Записки» з цінними спогадами про М. В. Гоголя, О. С. Пушкіна, Т. Г. Шевченка. Микола Андрійович від дитинства прожив у родовій садибі й похований у рідному селі Турівка Прилуцького повіту (тепер Яготинський район Київщини).

У Турівці в сім’ї священика народився Микола Іванович Міхновський (1873-1924) – ідеолог державної незалежності України, основоположник та перший ідеолог українського націоналізму, правник, публіцист, громадський і політичний діяч. Закінчив Прилуцьку чоловічу гімназію (1890) та Київський університет (1895). М. Міхновський сформулював основні принципи українського націоналізму як ідеології, яка поєднує цінності особистості й нації, волю індивіда й громади і яка спрямована на утвердження українцями культурної самобутності й здобуття державної незалежності.

У Прилуцькій чоловічій гімназії, яку закінчив у 1885 р. Георгій Вороний, починали свою освіту брати Маслови: Сергій Іванович (1880-1957) – літературознавець і педагог, член-кореспондент АН УРСР, Василь Іванович (1884-1959) – літературознавець, мистецтвознавець, педагог, краєзнавець, організатор Прилуцького окружного музею, де він зберіг унікальну мистецьку колекцію Г. П. Галагана з Сокиринського палацу; брати Ревуцькі: Дмитро Миколайович (1881-1941) – фольклорист і музикознавець, Левко Миколайович (1889-1977) – композитор і педагог, академік АН УРСР; Микола Федорович Яковченко (1900-1974) – народний артист УРСР…

Усіх славних людей Приудайської Сіверщини важко навіть перелічити… Їхня духовно-інтелектуальна енергія живиться з глибин культурної традиції Сіверії. Принаймні шестеро найвизначніших наших земляків стали всесвітньо відомими духовними подвижниками і вченими: Григорій Сковорода, Яким Горленко, Іван Фальківський, Осип Бодянський, Олександер Потебня й Георгій Вороний, а один, гетьман Павло Скоропадський, став творцем Другої Гетьманщини – Української національної держави початку ХХ століття.

Грудень 2008.