Харків із висоти пташиного польоту

Лариса САЛІМОНОВИЧ, журналіст
Спеціально для «Першого екскурсійного бюро»

За Харковом стійко закріпився імідж крупного індустріально-наукового центру, де сухувато-діловий стиль життя домінує в усьому – в історії, архітектурі, культурних традиціях і навіть характері городян. До певної міри це так і є. Вільний дух переселенців із Наддніпрянщини, які, власне, й заклали першу цеглину в підвалини майбутньої Харківської фортеці, ніби перевтілився у сухувату раціональність заради більшої стійкості. Але якщо глибше познайомитися з історією міста або пройти його старими вулицями з путівником у руках, то з’явиться відчуття зовсім іншого простору – відкритого й вільного, де легко приживаються нові ідеї. Саме у Харкові було засновано перший в історії України університет і збудовано перший вітчизняний хмарочос. Тут уперше в СРСР і вдруге у світі розщепили атомне ядро, сконструювали найкращий танк Другої Світової війни, збудували, а головне — зберегли найбільший майдан Європи, відкрили перший український кінотеатр… А починалося все з Харківської фортеці, зведеної у ХVII на місці древньоруського городища, що було вщент зруйноване набігами монголо-татарської орди.

Форпост «Дикого поля»

Дуже швидко з оборонної фортеці Харків перетворився у велике місто

Університетська вулиця і Соборний узвіз по праву вважаються історичним центром сучасного Харкова. Саме тут у 1654 році (за іншими даними — у 1930-му) розбили перший курінь переселенці з Правобережної України, які тікали на землі Московського царства від руїни часів повстання Богдана Хмельницького. Володар сусідньої держави не тільки дозволив перетнути кордони так званого «Дикого поля», а й усіляко заохочував велике переселення щедрими земельними наділами та податковими пільгами. Одним із найбільших привілеїв був дозвіл влаштувати козацьке самоврядування на полковій основі, що автоматично закріпив за слобожанами місію охоронців південних рубежів руських земель від набігів кримських татар. У результаті, південніше білгородської межі за досить короткий час виникло близько 300 оборонних фортець, серед яких була і Харківська. Її почали будувати за кресленнями чугуївського воєводи Григорія Спешнєва. Це був частокіл із загострених дерев’яних колод, обнесений глибоким ровом та валом довжиною 1150 метрів.

Далі харківський форпост поступово розширювався і зміцнювався відповідно до тодішніх вимог фортифікації. Тут спорудили оборонні вежі з воротами та дозорними надбудовами, звели з грубих конструкцій стіни, внутрішні приміщення з бійницями. Східна частина укріплення пролягала приблизно в районі теперішніх стін Харківського університету мистецтв та Палацу Праці, Західна — вздовж крутого берега річки Лопань. Усередині фортеці згодом були зведені Успенська церква, Державний двір, пороховий погріб, житлові будинки козаків та руських служилих людей. Ще більше Харківська фортеця зміцнилася у 1709 році після приїзду до міста московського царя Петра І. Тоді до неї було добудовано п’ять бастіонів і додаткову лінію укріплень.

На жаль, до сьогоднішнього часу залишки фортеці не збереглися. Про неї нагадує хіба що крутий вал над берегом Лопані, що служить чудовим оглядовим майданчиком. Та ще високі стіни Свято-Покровського монастиря, який колись теж входив до території старого оборонного укріплення.

Духовно-освітня трійця Харкова 

Університетська вулиця та Соборний узвіз з’єднують між собою три найбільших духовних центри міста — Свято-Покровський монастир, Успенський та Благовіщенський собори. Усі три святині виникли на місці старих дерев’яних церков, що у різні часи були знищені пожежею. Діставшись Терасного скверу поблизу станції метро «Радянська», можна побачити золоті бані цих храмів, які вважаються архітектурною родзинкою центральної частини міста.

Триглавий Покровський собор (головна культова споруда нині діючого чоловічого монастиря) був збудований у 1689 році на кошти козаків Клочківської слободи. Це пам’ятник українського бароко. За композицією він нагадує дерев’яні храми з відокремленою дзвіницею, що характерні саме для української архітектури.

Свято-Покровський монастир

Успенський собор

Благовіщенський собор

Наприкінці XVII століття поруч з Покровським собором полковник Ф.Шидловський збудував собі двоповерховий кам’яний будинок – один з найкрасивіших у тодішньому Харкові. І хоча цей добротний особняк не зберігся до нашого часу, він встиг увійти в історію як приміщення, де розмістився перший вищий навчальний заклад Слобідської України – Харківський колегіум. Його заснував у 1726 році єпископ Єпіфаній Тихорський на базі слов’яно-греко-латинської школи, переведеної з Бєлгорода.

Колегіум готував своїх вихованців до духовної і різноманітної світської діяльності. Навчалися там молоді люди, які встигли отримати освіту у церковно-приходських школах та бурсі, що розміщувалася неподалік. Сьогодні у цьому приміщенні знаходиться центральний корпус Академії культури, а узвіз, де вона розташована, й досі називається Бурсацьким.

До речі, саме завдяки харківським бурсакам українська мова поповнилася колоритним слівцем «ракло». Справа в тому, що студеїв цього навчального закладу погано годували, тому вони змушені були заробляти собі на хліб насущний приватними уроками, демонструючи неабияку обізнаність у світовій літературі. Причому у своїй оповідках чомусь найчастіше згадували подвиги давньогрецького героя Геракла, ім’я якого стійко закріпилося й за бурсаками. То ж під час обідньої перерви у бурсі, коли ватага голодних хлопців прямувала вниз узвозом до Благовіщенського ринку, торговці починали вигукувати: «Геракли» біжать!» Оскільки ж вічно голодні та бідні студенти полюбляли ненароком щось поцупити з базарних яток, перший склад в імені давньогрецького героя поступово зник в емоційній експресії вигуків торговців. Так харківські бурсаки з «гераклів» перетворилися просто на раклів, а українська мова поповнилася досить ємким за змістовою експресією словом.

Але попри всі матеріальні негаразди, Харківський колегіум відіграв ключову роль у становленні одного з найбыльших мегаполісів Слобідської України. У перші роки в його стінах навчалося близько 400 осіб, але з часом кількість студентів зросла майже вдвічі. Програма навчального закладу ґрунтувалася на базі плану Києво-Могилянської академії, до якого додали спочатку математику, географію, іноземні мови, а згодом ще й прикладні науки – геодезію, інженерну справу, артилерію разом із мистецькими предметами. Прославився Харківський колегіум і тим, що його випускником, а згодом і викладачем поетики, древньогрецької мови та християнського доброчинства був український філософ Григорій Сковорода.

Пам’ятник відомому мислителю у Харкові встановили у 1992 році віддалік того місця, де знаходилося приміщення колегіуму. Тобто у Терасному сквері, біля стін Покровського монастиря. Автор пам’ятника – київський скульптор Іван Кавалерідзе. До речі, цей бронзовий постамент мав бути споруджений у столиці, але не пройшов ідеологічної «експертизи» у партійних функціонерів, оскільки митець ризикнув зобразити Сковороду з Біблією в руках. Харківські партійці теж тривалий час не давали «добро» на встановлення пам’ятника, тому він кілька років пролежав десь у запасниках. І лише після активного напору патріотично налаштованої громади філософу таки знайшлося місце у самісінькому центрі Харкова, де сходяться у духовному трикутнику три найголовніші культові споруди міста і де він сам полюбляв бувати.

Увійшов в історію Харківський колегіум ще й тому, що завдяки створеній ним освітній базі стало можливим заснування у місті Імператорського університету – першого університету тодішньої України і другого на її теперішніх теренах після Львівського. На початку ХІХ століття Харків був невеликим містечком, тому отримати дозвіл на відкриття навчального закладу такого рівня вдалося виключно завдяки ентузіазму «українського Ломоносова» — Василя Каразіна. Офіційний указ про заснування вузу вийшов у 1804 році. А вже на початку 1805-го в його стінах навчалося 57 чоловік. На вулиці Університетській поблизу Успенського собору й понині збереглися перші приміщення харківської Альма-матер – корпус та студентська церква, де зараз розміщуються відповідно Українська інженерно-педагогічна академія та Український культурний центр.

Корпуси Харківського колегіуму

Існує думка, що саме завдяки появі університету Харків став тим містом, яким він є нині – крупним науковим, освітнім та індустріальним центром. Адже на базі цього навчального закладу з часом виникло одразу кілька освітніх і науково-дослідних інститутів, що дали могутній поштовх до фактично універсального розвитку мегаполісу.

Чудодійна Озерянська святиня 

У кожного міста є своя легенда, що додає йому якоїсь особливої значимості. Для Харкова такою стала історія Озерянської ікони Божої Матері, що впродовж двох століть наповнювала серця городян вірою у можливість Господнього дива. На її честь у губернському центрі та його околицях збудували одразу кілька культових споруд. І все це через те, що жоден храм не міг вмістити усіх мирян, які прагнули прикластися до чудодійного образу Богоматері.

Хрестний хід

Поява ікони у Харкові вражає своєю неймовірністю. За легендою, знайшов її косар у Озерянській місцевості поблизу містечка Мерефа. Селянська коса розрубала навпіл якийсь предмет, і чоловік несподівано для себе почув тужливий стогін. Підійшовши ближче, селянин побачив дві половинки ікони з образом Божої Матері та Немовляти, біля яких горіла свіча. Вражений побаченим, косар приніс свою знахідку додому, а на ранок помітив, що та кудись зникла. Прибігши на місце учорашнього дива, чоловік знайшов її абсолютно цілою. Причому біля неї ще й струменіло цілюще джерело.

Тривалий час дивовижний образ зберігався у куряжському Свято-Преображенському монастирі, що став місцем багатолюдного паломництва мирян. Кажуть чудодійна ікона могла зцілювати від найтяжчих недугів і навіть вилікувала у дитинстві від сліпоти відомого українського письменника Григорія Квітку-Основ’яненка. До монастиря привела його мати після того, як втратила будь-яку надію на лікарів. Вона довго молилася біля Озерянської ікони, а потім вмила дитину святою водою з Онуфрієвського джерела, і сталося велике таїнство – хлопчик поступово почав прозрівати. В молодості, пам’ятаючи про це, майбутній письменник мав намір постригтися у ченці й навіть певний час був послушником у Куряжі. А коли все ж повернувся до світського життя, тривалий час допомагав святій обителі матеріально.

Згодом бажаючих прикластися до лику Богородиці та Немовляти стало так багато, що 16 жовтня 1843 року, на численні прохання харків’ян, імператор Микола Павлович дозволив проводити у місті так звані хресні ходи. З того часу 30 вересня щороку Озерянську ікону в супроводі духовенства та прихожан із церковними співами переносили з куряжського Преображенського до харківського Покровського монастиря, де вона перебувала до 22 квітня. А потім пішою процесією, під час якої у місті зупинялася будь-яка ділова активність, несли знову до Куряжа. В районі Холодної Гори, де сільська процесія зустрічалася з міською, для більшої урочистості спорудили невелику капличку, а згодом і Свято-Озерянську церкву. Однойменний храм виник і на території Свято-Покровського монастиря, куди ікону заносили 30 вересня. Причиною такого будівництва став той факт, що жодна із культових споруд святої обителі не вміщала усіх мирян, які масово сходилися на молитву до образу Богородиці.

Обидва Озерянські храми збереглися до нашого часу, чого не скажеш про саму ікону. Вона безслідно зникла у 1926 році. За однією з версій, хтось спокусився на її дорогу оздобу, за іншою — харківську духовну святиню знищили ідейно налаштовані червоні партійці.

Два символи Харкова

Пам’ятник Тарасу Шевченку	Альтанка «Дзеркальний струмінь»

Якщо пройтися вулицею Сумською від Свято-Покровського монастиря у бік майдану Свободи, то на шляху зустрінуться два найвідоміші архітектурні символи Харкова – пам’ятник Тарасу Шевченку і альтанка «Дзеркальний струмінь». Перший був споруджений скульптором Матвієм Манізерем за проектом архітектора Йосипа Лангбарда у березні 1934 року і вважається одним із кращих монументів Кобзареві. Вирости до такого статусу пам’ятнику не завадив навіть той факт, що його звели у стилі сталінського бароко й за усіма ідейними тонкощами соцреалізму. У плані монумент представляє собою своєрідну архітектурну спіраль з 11-метровим тригранним пілоном, який усередині вінчає фігура Кобзаря. По колу пілон оточують 16 динамічних статуй, у яких легко вгадуються герої творів Тараса Шевченка і радянські символи трудящого люду, які натхненно виборюють своє право на краще життя.

До речі, в образах цих героїв закарбувалася часточка і тодішньої історії, бо автору пам’ятника під час роботи позували відомі актори харківського театру «Березіль». Так, жінку з дитиною на руках, яка асоціюється з Кобзаревою Катериною, Матвій Манізер створював з образу Наталії Ужвій, молодої селянки – з Сусанни Коваль, повстанця часів Коліївщини та селянина з жорнами на плечах – з Амвросія Бучми, старого запорожця – з Івана Мар’яненка, молодого хлопця з косою у руках та кріпака зі зв’язаними руками – з Леся Сердюка, червоноармійця – з Ростислава Івицького.

Пам’ятник закоханим

Альтанка «Дзеркальний струмінь», що у сквері Перемоги навпроти Оперного театру, має не менш цікаву історію. До березня 1930 року на цьому місці знаходився один із найкрасивіших храмів Харкова – Мироносицька церква. Але після того, як компартійні діячі знищили її у ході боротьби з культовими спорудами, святе місце залишилося, без перебільшення, порожнім. Аби зайняти пустир чимось корисним, тут розмістили тролейбусне депо, вид на яке відкривався прямісінько з вікон старого будинку обкому компартії. Це якраз і не сподобалося тодішньому першому секретареві ЦК КПУ Микиті Хрущову, що наприкінці 40-х років завітав до міста з робочим візитом. Поважний гість, обурений відсутністю краси, наказав негайно збудувати на місці депо щось естетично привабливе. Підлеглі негайно кинулися виконувати високий наказ, оголосивши про початок народного будівництва, і фактично за рік вулиця Сумська збагатилася новим архітектурним символом.

«Переведи мене через майдан» 

З 1917-го по 1934-й рік Харків був столицею України. Цей період для мегаполісу природно став переломним у справі містобудування. Архітектурний бум з одного боку був викликаний елементарним браком приміщень (Перша світова та громадянська війни не минули для споруд безслідно), а з іншого — сама атмосфера нової столиці (вільна й радісна, сувора і тривожна) змушувала харків’ян змінювати своє ставлення до багатьох речей. Архітектура не стала винятком. У Харкові вибухнула небувала конкуренція консервативних та авангардистських течій, про що повною мірою свідчить характер міської забудови того часу. Наприклад, за адресою Сумська, 116 для співробітників тресту «Південсталь» звели приміщення за всіма ознаками класичної добротності. А на сусідній вулиці Данилевській з’явився квартал «Новий побут», де у квартирах узагалі не було кухонь. Рішення відмінити газові пічки виросло з революційної ідеї звільнити городян від необхідності витрачати дорогоцінний час на таку земну справу, як приготування їжі. Цю функцію, згідно тому ж задуму, повинна була взяти на себе спеціальна фабрика-кухня — аби харків’яни не відволікалися від розбудови країни на побутові дрібниці.

Майдан Свободи

Найбільший у Європі майдан Свободи, унікальний стиль якого відомий далеко за межами України (станція метро «Університетська»), вважається вінцем харківської архітектурної думки того часу. Він займає 12 гектарів площі, об’єднуючи чотирма сторонами просторого прямокутника приміщення Будинку рад, Палацу дитячої творчості, готелю «Харків», центрального корпусу Національного університету імені В.Н.Каразіна та інших адміністративних будівель.

Держпром

Центральне місце серед них, безумовно, займає Держпром, виконаний у стилі конструктивізму з багатою пластикою фасадів, гармонією форм й ідеальною досконалістю пропорцій. Його звели за проектом «Незваний гість» ленінградських зодчих С.Серафимова, С.Кравця та М.Фельгера. Сьогодні, дивлячись на цю величну монолітну будівлю, навіть не віриться, що перші земляні роботи тут проводилися при допомозі ломів, лопат та кирок — кувалдами подрібнювали граніт на щебінь, лопатами «гарцювали» бетонну суміш, кіньми вивозили грунт. І що грандіозну навіть за сучасними мірками багатоповерхову адміністративну будівлю із монолітного бетону, яка має 4500 віконних прорізів і 17 гектарів скляного покриття, було зведено у рекордний термін — з 1925 по 1928 рік. Стати свідками великого будівництва до Харкова приїздили письменники А.Барбюс, Т.Драйзер, В.Маяковський. Згодом у Держпромі розмістили 22 республіканських трести, 10 наркоматів, правління Промбанку та інших управлінських організацій. У 20-х роках коротка адреса «Харків. Держпром» стала відомою в усіх куточках СРСР. Прославився «Незваний гість» і тим, що витримав усі спроби німецьких окупантів підірвати його чи спалити – монолітні конструкції будівлі пережили усі випробування, хоча й залишилися без вікон та комунікацій. Наразі Держпром нагадує великий мурашник, який прихистив численні управлінські та бізнесові структури. Тут і понині збереглися раритетні ліфти, якими, як за старих часів, «керують» ліфтери.

Розстріляне відродження 

Нічний Харків чимось нагадує Париж

Каскадний фонтан в Саду Шевченка

Монументалізм і бароко тут сплелись воєдино

Як тільки Харків став столицею, до нього одразу ж почали з’їжджатися письменники. Вже визнані метри і ще не оперена молодь. Дуже скоро завдяки власним фінансовим внескам вони побудували по вулиці Культури, 9 кооператив під назвою Будинок «Слово», що став однією із найсумніших сторінок в історії України. Саме тут 12 травня 1933 року заарештували Миколу Ялового, а його найближчий товариш Микола Хвильовий, розуміючи, що буде наступним, зібрав у себе найближчих товаришів: Куліша, Досвітнього, Епіка, Дніпровського, Йогансена та Сенченка й після прекрасно проведеного вечора вкоротив собі віку. А далі всі пішли по етапу. Наприкінці 33-го одного за одним заарештовують Пилипенка, Досвітнього, Вишню (всього дев’ять чоловік) за підготовку партійного терору. В 34-му усього за місяць «чорний ворон» (автівка НКВС) забрала Олексу Слісаренка, Гео Шкурупія, Євгена Плужника, Миколу Любченка, Григорія Епіка, Андрія Паніва, Миколу Куліша, Валер’яна Підмогильного, Василя Штанька, Григорія Стрільця, Антіна і Тараса Крушельницьких, Дмитра Левчука, Костя Буревія. Суду над ними як такого не було: усім зачитали обвинувачення, а далі – Голгофа. Вцілів тільки Остап Вишня. В останню мить «вищу міру соціального захисту» йому замінили десятьма роками Соловків.

З того часу «чорний ворон» буквально чергував біля опального будинку. Місцеві жителі минали його протилежним боком вулиці, аби ненароком теж не потрапити у немилість до НКВС. В історію майже анекдотом увійшов вислів одного з вершителів доль грізного відомства, який запропонував одним махом заґратувати в Будинку «Слово» всі вікна та двері й не витрачатися більше на пальне.

Усі подробиці тієї страшної історії можна дізнатися у харківському Літературному музеї, що відкрився у 1988 році по вулиці Фрунзе, 6. Неподалік знаходиться й будинок Клубу Еллана Блакитного (Червонопрапорна, 4), стіни якого стали свідками не кінця, а якраз початку літературного ренесансу. Адже перед тим, як повести письменників на Голгофу, їм дозволили досхочу напрацюватися. Це було щось! У місті починають видаватися газети та журнали українською, російською, вірменською, єврейською мовами. Точаться нескінченні дискусії, у ході яких «селюки» з «Плугу» щось своє доводять «урбанізаторам» з «Гарту». З’явився Український літературно-науковий інститут. Курбас з Кулішем збурили творчий спокій «Березілем». Цей період (кінець 20-х років – початок 30-х) історики справедливо назвуть «добою українського ренесансу», що й понині викликає двояке відчуття. З одного боку — ностальгії за тодішнім творчим неспокоєм, а з іншого — глибокого суму через непоправну втрату людського життя і квіту української нації. Той період ще тільки належить осмислити, бо на Будинку «Слово» хоч і відкрили недавно меморіальну дошку у формі відкритої книги, її сумні «сторінки» й понині залишаються непрочитаними.

м. Харків

Листопад 2011