Музеї Києва  Літературно-меморіальний будинок-музей Т. Шевченка в Києві

Адреса: м. Київ, пров. Шевченка, 8а.
Телефон: +38 (044) 228-35-11.
Вихідні дні: п'ятниця.

Завідуюча Будинком-музеєм Т. Шевченка Олена Сьомка

«Це Садиба середини ХІХ століття,
«оздоблена» величчю самого Шевченка»

На самісінькому осерді Києва, усього за кілька десятків метрів від майдану Незалежності, стоїть в обіймах високого дерев’яного паркану звичайна українська хата. За самим парканом — характерний для київських садиб ХІХ століття фруктовий садок та розкішний квітник. Дівчата, що нині пораються на подвір’ї, щовесни самі ходять на базар по квіткове насіння, потім ретельно готують-засівають грядки й звідтоді аж до пізньої осені старанно доглядають за квітниками. Садок же засаджувався поступово упродовж багатьох років, і коли навідатися до садиби посеред літа, то можна побачити, як соковиті яблука щедро встеляють трав’яний килим під деревами. Садок буяє і родить!

От тільки старезна шовковиця у глибині двору, — порепана, похилена й обперезана товстелезним жмутком дроту, аби не відчахнулася одна з дебелих гілок, — на жаль, уже давно не родить. Але годить уже тим, що, слава Богу, ще не всохла за майже 200 своїх літ. Тож дівчата її пестять, а хтось із чоловіків уже давним-давно замурував величезне дупло на стовбурі цеглиною, щоб не дати снігам-дощам розколупувати його далі й підточити стовбур із середини. Хоча всі розуміють, що того вже замало, що настав час, напевне, великої науки, аби вигоїти поважне дерево, аби ще продовжити віку старезній шовковиці — сучасниці Тараса Шевченка, який навесні 1846 року поселився у цьому будинку і, було, походжав присадибним садочком…

Будинок-музей Т.Шевченка у столичному провулку Тараса Шевченка, 8-а

– Дивом збереглася не тільки шовковиця, а й сам будинок, — розповідає завідуюча літературно-меморіальним Будинком-музеєм Тараса Шевченка у Києві Олена Сьомка. — Збереглися вони тільки завдяки тому, що тут жив Тарас Григорович. Можливо, і Господом охороняється садиба, бо ж під час минулої війни, коли увесь Хрещатик було зруйновано, у цьому будинку одні тільки шибки повилітали. Хоча, до слова кажучи, багато чого щезло із самого будинку, який ще задовго до війни став музеєм, — окупанти повивозили килими, документи, навіть скульптуру. Але працівники музею встигли передати в евакуацію найцінніше — особисті речі Тараса Шевченка. Вони й складають сьогодні основу нашої експозиції.

– Олено Григорівно, про що ж розповідаєте гостям Будинку-музею?

– Насамперед про те, як з’явився на цьому місці будиночок, вподобаний згодом для проживання Тарасом Шевченком.

– А й справді: як?

– Але спершу цікавим буде знати, що за часів Київської Русі тутешня територія називалася Перевісищем. Назва походить від того, що люди натягували в цих місцях сітки і в такий спосіб ловили дикого птаха і звіра. Таким було полювання. Згодом у цих болотистих і трав’янистих місцях випасали кіз. Так народилася нова назва місцевості — «Козине болото». А вже після затвердження генерального плану забудови Києва, підписаного царем Миколою І у 1830 роках, почалася активна її забудова. Від торгової площі (нині це майдан Незалежності) вгору до Софії Київської та Михайлівського золотоверхого собору потяглися, неначе промені сонця, нові вулички й провулочки. Так з’явився і провулок Козиноболотський (пізніше — Хрещатицький завулок, а вже тепер — провулок Тараса Шевченка). Тож 1835 року дрібний чиновник Іван Житницький збудував на цьому провулку власний будинок за типовим проектом, розробленим спеціально для вузьких вуличок та провулків.

Похилена й обперезана жмутком дроту…	Стара шовковиця – сучасниця Т.Шевченка	Замуровані дупла шовковиці

А через 10 років по тому, навесні 1846 року, будинок Житницького вподобав Тарас Григорович, коли приїхав до Києва, й оселився в ньому. Винаймав одну кімнату, вікна якої виходили на вулицю, а також невеличке приміщення на мансарді, яке облаштував під художню майстерню. Тут великий поет прожив щасливий рік, сповнений творчої роботи, цікавих зустрічей та вечорів у колі друзів. Адже разом з Тарасом у цьому ж будинку оселилися його близькі приятелі — український поет Олександр Афанасьєв-Чужбинський та художник Михайло Сажин. Ось що писав з цього приводу у своїх спогадах Афанасьєв-Чужбинський: «Коли Шевченко повернувся із Седнева, ми зустріли його давнього приятеля художника Михайла Сажина і незабаром оселилися всі разом на Хрещатику, на вулиці, яка називалася «Козине болото»…» І далі: «Тут почалося нове життя у надзвичайно поетичній атмосфері».

Пам’ятник Т.Шевченку на території Будинку-музею	Садок буяє і родить!

– Що означало «нове життя» для Шевченка?

– Разом із Михайлом Сажиним Шевченко малював київські краєвиди, сподіваючись видати альбом, присвячений Києву. «Пішов він (Шевченко) якось раненько малювати руїни Золотих воріт і сказав, що повернеться ввечері. Золоті ворота були недалеко від нашого помешкання», — згадував Афанасьєв-Чужбинський. Власне, Шевченко надумав тоді змалювати всі мальовничі краєвиди Києва, внутрішні вигляди храмів та цікаві околиці. Коли не заважала погода, то він разом із Сажиним пропадав на пленерах із самісінького ранку.

Тарас із великим натхненням працював також у Київській археографічній комісії і за її завданням створив цілу низку архітектурних пейзажів у різних губерніях України. З професором Михайлом Максимовичем брав участь в археологічних розкопках стародавніх поховань біля Фастова. А ще, як писав усе той же Афанасьєв-Чужбинський, «часто замість світського салону ми вирушали до Дніпра, сідали на кручі і споглядали чудову панораму, співали пісні чи думали кожен свою думу». Напевне, з тих дум народилися й дві відомі балади Тараса Шевченка, написані в цьому ж будинку на Козиноболотському провулку влітку того ж таки, 1846 року, — «Русалка» та «Лілея». Може, саме в цьому садку, біля цієї ж старої шовковиці цвіла колись біла лілея і навіяла відповідні настрої та думи поета. Музей береже факсиміле рукопису тих балад…

Робочий стіл Тараса	«Кімната Шевченка»

Згадуючи про Шевченка тієї київської пори, Пентелеймон Куліш писав: «Шевченко… Вже був не кобзар, а національний пророк. Київська інтелігенція обгортала українського барда глибоким почитанням».

– Побувавши в «кімнаті Шевченка», поглянувши на робочий стіл поета, на душі стає якось щемно-лоскотно, паморочиться уявою голова: невже й справді він тут жив, тут працював?!

– Достеменно відомо: це саме та кімната з-поміж п’яти інших, розташованих на першому поверсі будинку. Докази зібрано з численних спогадів тих, хто бував тут, зустрічався з Тарасом. Якось одного дня завітав сюди його приятель — російський журналіст Віктор Аскоченський. Він згадував, що тоді стояла спекотна пора, вікна були відчинені і виходили на шлях... Між вікнами стояв стіл, на ньому — папери, монети розкидані… Вулицею повз вікон проходив якраз сліпий жебрак з хлопчиком-поводирем, просив милостиню. Аскоченський взяв зі столу монету, хотів подати її жебракові. Але Шевченко підхопився: чого, мовляв, такий дріб’язок подаєш! І сам простягнув через вікно півімперіал. Жебрак помацав його і повернув господареві кімнати: негоже жебракові, сказав, мати такі великі гроші. Тож довелося Шевченкові подати дрібнішу монету.

Літній білий костюм Т. Шевченка і подарована сестрою сорочка	Солдатська сорочка

Нехай там як, а істина в тім, що в будинку є лише одна кімната, яка виходить вікнами на вулицю. Збереглися згадки й про інші деталі облаштування кімнати. Скажімо, про грубку з красивими голубами. Під час останньої реставрації на ній, до речі, замінили кілька потрісканих часом керамічних плиток. А з меблів не збереглося нічого, і стіл, що стоїть в експозиції «кімнати Шевченка», хоч «приписаний» до тієї давньої доби, та все ж не з цієї садиби. Єдине, що зосталося від Житницьких, — фісгармонія. Можливо, доньки господаря володіли музичною грамотою, і Шевченко чув звуки цієї фісгармонії, що стоїть у куточку однієї з кімнат Будинку-музею.

– Які ще речі «пам’ятають» Шевченка? Які з них викликають особливий інтерес фахівців та відвідувачів музею?

– Звичайно, це літній костюм Шевченка. У ньому його пам’ятали сучасники. У ньому він ходив Києвом у 1859 році, в останній свій приїзд, коли був тут два тижні під арештом. Є солдатська сорочка і баклажка. Є ще одна сорочка, подарована сестрою, з оздобленим лиштвою коміром.

Особливу атмосферу присутності Шевченка-художника зберігає майстерня на мансарді — відвідувачі неначе потрапляють у чудовий куточок Києва середини ХІХ століття, «оздоблений» величчю самого художника. Тут багато граверного приладдя — різці, якими робилися офорти, багата готовальня явно європейського виробництва, а також деякий художній реманент, змайстрований руками самого Тараса — спеціально загострений для офортних робіт цвях, наприклад. Експонуємо й самі офорти Шевченка. У їх числі — оригінальний офорт «Старости», де відтворено один з українських національних звичаїв — сватання. А ще в майстерні є оригінальний розкладний стільчик на дубових ніжках, обтягнутих мішковиною, та етюдник, фарби, «фірмові» італійські та саморобні вугільні олівці, пензлі — словом, усе те, з чим Шевченко ходив на етюди. «Сьогодні і завжди, уклін цьому дому, де пензлі ще зберігають дотик руки Шевченка», — записала у книзі відвідувачів Будинку-музею наша сучасниця, відома українська поетеса Ліна Костенко.

М. Сажин. Краєвид старого Києва. На передньому плані праворуч – дім Житницьких	Київські замальовки Т. Шевченка

Звичайно ж, великий інтерес відвідувачів викликає і доволі багата літературна експозиція Будинку-музею. Експонуємо факсиміле збірки «Три літа». Як відомо, саме за неї поет і постраждав — був засланий у неволю на 10 років… Тут же — факсимільні рукописи балад «Лілея» та «Русалка»…

Узагальнюючи, можна сказати так: експозиція музею розповідає про три приїзди Тараса Шевченка на Україну. Починаючи із 1843 року, коли він ще був учнем Петербурзької академії мистецтв, прибув до Києва, маючи на руках квиток на проїзд у Малоросійські губернії терміном чотири місяці. Потім він був тут як художник, працював в археографічній комісії і мешкав у будинку на Козиноболотській вулиці. Цей період перебування Шевченка представлено в експозиції найбільш розгорнуто, детально. І, нарешті, останній його приїзд до Києва 1859 року.

– Звичайно ж, найцінніший «експонат» музею — сам будинок Житницьких… Як доріс він до такого свого статусу?

– Інтерес до нього, справді, був і лишається великим. Особливого значення будинок набув одразу ж після смерті Тараса Шевченка у 1861 році. Мешканці ревно берегли пам’ять про перебування в ньому великого поета і художника, кияни ставилися до Тарасової оселі з особливою пошаною. Наприклад, викладачі київських вузів приводили своїх студентів на Козиноболотську вулицю, аби просто подивитися на цей будиночок. Після смерті господаря садиби Івана Житницького у 1890 році будинок переходив до різних власників, а з 1917 року став комунальним помешканням. Але інформація про те, що в ньому жив Тарас Шевченко, дійшла до тих, хто збирав відомості про культурні пам’ятки Києва під орудою мистецтвознавця Федора Ернста. Тож невдовзі будівлю занесли до реєстру історичних пам’яток міста. А найповніші свідчення про неї зібрав професор художнього інституту Василь Кричевський. Він же першим і порушив питання про відкриття в цьому будинку музею Тараса Шевченка. «…щоб на нього звернули увагу, кому слід, — писав професор. — Треба довести його до ладу і зафіксувати, що в будинку жив Шевченко, і варто було б улаштувати будинок Шевченка на «Козиному болоті» з хатою-читальнею, музеєм і т.п.».

Малярське приладдя Т.Шевченка	Шевченкова майстерня

Старання не минули дарма. 12 серпня 1925 року Київський окружний комітет ухвалив рішення про виселення мешканців з будинку та переведення його у розпорядження Всеукраїнської академії наук. За проектом та під керівництвом Кричевського протягом 1925-1927 років проводився капітальний ремонт і реставрація будівлі, а також художнє оформлення експозиції. 10 листопада 1928 року відбулося урочисте відкриття Будинку-музею Траса Шевченка.

Друга реставрація музею відбувалася з 1969 по 1973 роки. Тоді докорінних змін зазнало й подвір’я. Працюючи над відновленням садиби, реставратори керувалися кресленнями варіантів зразкового фасаду, за яким свого часу було споруджено будинок Житницького. Зверталися також і до гравюри за малюнком Михайла Сажина «Вид старого Києва» із зображенням на ній будиночка, в якому мешкав Тарас Григорович. Урешті-решт було цілковито поновлено всі конструктивні елементи будівлі. А останні, треті, ремонтно-реставраційні роботи, а також побудова нової експозиції здійснені у 1992-1995 роках.

До речі, торік сюди приїздив нащадок Василя Кричевського. Подивився на власні очі, який будинок-музей вдалося започаткувати його пращурові, та й каже: довго готувався я до приїзду, а тапер от картаю себе за те, що так неспішно вибирався, що раніше сюди не добрався…

Фісгармонія дому Житницьких	Рушник, з яким зустрічали Т. Шевченка у Переяславі 1859 року	Чорнильна ручка Тараса

– Кому тепер належить будинок Житницьких? Під чиїм «дахом» працює музей?

– 1966 року літературно-меморіальний Будинок-музей Тараса Шевченка переведено у статус філії Державного (нині — Національного) музею Тараса Шевченка. А в січні 1970 року його взято під державну охорону.

– Чи підпадає під «державну охорону» старезна шовковиця на межі садиби?

– Ботаніки, на жаль, сюди не навідуються, шовковицю пестимо самотужки. А от щодо межі, то примітка слушна. Справа в тім, що садиба у нинішньому вигляді — то не вся колишня територія Житницьких. Після смерті глави родини частину її було продано. Зверніть увагу на теперішню адресу Будинку-музею: провулок Тараса Шевченка, 8-а. А от «б» — якраз та, продана частина, нині вона належить «Промінвестбанку». А банк, як і інші багатенькі сусіди, веде доволі активне будівництво. Чи варто говорити, що агресивна довколишня оболонка шкодить не тільки шовковиці — Тарасовій сучасниці, а й основам самого «будинку Шевченка»?

– Чим сьогодні живе Будинок-музей?

– Уже хоча б тим, що він є сам по собі. Він зажди відкритий для киян і гостей столиці. Останньої середи місяця вхід до музею безкоштовний. Можна просто зайди до двору, походити-посидіти у садочку. Доволі символічна й плата за екскурсію. А на березневі Шевченківські свята люди приходять до нас без будь-яких запрошень. В такі дні (та й не тільки, до речі, у березні) тут проходять творчі вечори, концерти, презентації нових проектів шевченкіани.

Тим часом наші науковці продовжують свої пошуки й дослідження: відкриваються нові подробиці життя і творчої діяльності Тараса Шевченка під час його перебування у Києві, готуються більш деталізовані експозиції. Подумуємо, аби заснувати при музеї клуб «Козине болото»: хотілося б зібрати у ньому знавців та любителів історії Києва, дати ширший вихід «київській шевченкіані» за межі цієї садиби.

Бесіду вів Володимир СТУПАК, журналіст.

Медіа-центр «Першого екскурсійного бюро».

Вересень 2010.