Адреса: 04071 Україна, Київ, Поділ, вул. Щекавицька, 30/39, оф. 4 E-mail: info@primetour.uaТел. +38 (044) 207-12-55Ліцензія туроператора АГ №580812Карта сайту

Центральна площа Житомиру названа на честь геніального авіаконструктора академіка С.П.Корольова
 
+38 (044) 207-12-55
+38 (096) 940-00-00
+38 (099) 550-00-00

Мы поддерживаем
реформы в Украине
и работаем
исключительно через
расчетный счет!
Центральна площа Житомиру названа на честь геніального авіаконструктора академіка С.П.Корольова
Середа, 19 Січня 2022

Меню

Новини Культури > З історії Феофанії

Феофанія має досить давню історію

Михайло КАЛЬНИЦЬКИЙ, дослідник київської старовини
Спеціально для «Першого екскурсійного бюро»

Нинішні кияни, говорячи про Феофанію, найчастіше мають на увазі широку місцевість у південно-західній частині міста, де розташовуються багато відомих об'єктів. Це і солідні наукові інститути, і лікарняний комплекс під егідою «ДУСі» — «Державного управління справами», і готель-пансіонат Національної Академії наук України. Тут прекрасне повітря, маса зелені, цілющі джерела...

Але для істориків Феофанія — перш за все назва монастирського хутора і розташованого на ньому скиту. На сьогодні, після тривалої перерви, там було відновлене чернече життя, милують око колишньою красою старовинні храми. Про цю Феофанію ми й поведемо мову.

Завдяки різноманітним природним перевагам (близькість сухопутних і водних трас, лісові угіддя, можливості для сільського господарства, рибальства і т.п.) заселення південно-західної околиці Києва має досить давню історію. У цих місцях археологи виявляли сліди неоліту, епохи бронзи, пам'ятники зарубинецької і трипільської культур, давньоруське городище. Існує припущення, що за часів Київської Русі на території Феофанії вже діяв монастир, проте вагомих доказів на підтвердження цієї гіпотези поки немає.

Розкішна природа та мжливість усамітнення
привертають увагу відвідуачів

Достовірні відомості про землі Феофанії сягають у XV століття. В ту пору тут було відомо урочище Лазарівщина. Історіограф Феофанії священик Іоанн Троїцький на початку минулого століття зазначав: «Назву Лазарівщина, за більш достовірними даними, отримало це урочище від імені благочестивого старця Лазаря, який тримав тут пасіку. Від останнього слова місце це в актах названо пасічним». Урочище було частково рівним, частково гористим, місцями його прорізали яри. У документі 1471 року Лазарівщина значилася володінням київського тіуна (розпорядника) Ходики. Надалі вона належала Печерському монастирю, потім стала власністю митрополитів Київських — Петра Могили та Сильвестра Косова. Останній подарував її своєму наближеному чиновнику Ширховскому. Звідси — згадки про цю місцевість у XVII-XVIII століттях також як про Ширхавщину, Шархавщину, Шахравщину (багатозначна трансформація, що змушує задуматися, чи не був чиновник «шахрай», тобто злодій?) Від Ширховского маєток перейшов до Софійського монастиря, а у зв'язку з його ліквідацією в 1776 році — надійшов у казенне володіння.

Далі, за Іваном Троїцьким, «в 1800 р. 12 лютого числа призначений був вікарієм Київським, єпископом Чигиринським, Феофан Шиянов (1800-1807 рр..), — він же був призначений і настоятелем Михайлівського монастиря. У тому ж році єпископ Феофан розпочав справу в Київській Казенній палаті про відвід преосвященному настоятелю Києво-Михайлівського монастиря з казенних володінь місця для заміського архієрейського будинку й угідь». Його клопотання дійшло до Урядового Сенату, який указом від 28 квітня 1802 року наказав відвести настоятелю Михайлівського монастиря казенні території, «між якими було й обране преосвященним Феофаном пасічне місце, що лежить в урочищі Лазарівщина».

Саме після цього виявився можливим початковий устрій майбутньої Феофаніївської обителі. Відразу після рішення Сенату преосвященний Феофан приступив до будівництва на пагорбі в Лазарівщині храму на честь Чуда Архістратига Михаїла. Мова йде про переказ, згідно з яким у IV столітті архангел Михайло врятував від затоплення християнський храм у Малій Азії, одним ударом свого жезла пробивши в горі отвір, куди витекла вода. При храмі був зведений архієрейський будинок для літнього перебування настоятеля. У 1803-му роботи були закінчені, і в день освячення храму Київський митрополит Гавриїл (Банулеско) особливою грамотою благословив називати Лазарівщину Феофанією. Тоді ж неподалік храму були побудовані будинки для розміщення братії і необхідні служби. Для богослужіння в церкві з Михайлівського монастиря в Феофанії прибули два ієромонаха, один ієродиякон та три послушники.

Але незабаром єпископа Феофана перевели до Полтави — і з його від'їздом у Феофаніївському храмі, по суті, припинилися богослужіння. Дійшло до того, що в 1808 році в одне зі свят, побачивши що прочани прийшли в порожню церкву, нероби-монахи від сорому втекли до лісу! Після цього тимчасовим священиком храму Чуда Архистратига Михаїла став батюшка із сусіднього села Пирогова, де якраз тоді згоріла церква.

Роки минали, релігійне життя у Феофанії ледь жевріло. Але все ж розкішна природа й вигідна з духовної точки зору самітність цього місця привернули увагу чергового настоятеля Михайлівського Золотоверхого монастиря — преосвященного Інокентія Борисова (видатного богослова й проповідника, нині приєднаного до лику святих).

Всіхсвятська церква і тимчасова дзвіниця.
Фото 1880-х рр.
Колишній будинок настоятеля
Дзвіниця біля воріт.
Зображення кінця ХІХ ст.


Він, захопившись тутешньою красою, вирішив перетворити Феофанію на подобу Святої Землі. Всім горбам і долинам, струмкам, ставкам і дорогам єпископ Інокентій дав євангельські назви. Так, одна з гір була названа Фавор, інша — Елеон, один пагорб носив назву Синая, інший — Хорива, один потік називався Кедрський, інший — Силоамський, одній місцевості навіть дана була назва Іосафатової долини. «До всіх цих місць, — писав о. Іоанн Троїцький, — у дні єпископа Інокентія були прокладені серед лісу просіки, а на відомих місцях влаштовані альтанки, в яких у хвилини натхнення обмірковував і складав преосвященний свої дивні твори та проповіді. Щорічно, з ранньої весни і до пізньої осені, до жовтня місяця, преосвященний Інокентій проживав у Феофанії в невеликому будиночку, прилеглому до Михайло-Архангельського храму. У цьому будиночку була особлива светелка (мезонін по-сучасному). Чудовий вид відкривався з цієї світлиці! Вид цей, пестячи погляд красою навколишньої природи, бадьорив дух і настроював думки до Богоспоглядання і Богосхвалення. Тепер цієї світлиці немає, тому що весь колишній архієрейський будинок знадобилося перетворити в більш великий храм. Але назви Інокентієм місцевостей у Феофанії Євангельськими іменами пам'ятне і досі ченцям».

В останні десятиліття обитель,
яка вже здавалася знищеною і забутою, все ж відродилася

У 1860 році було складено опис «Київського повіту Хотівської волості, між селищами Пироговим і Хотів Феофаніївського хутора», де були відзначені «будинок для приїзду настоятеля дерев'яний на кам'яному фундаменті з трьома вхідними ґанками, в п'яти покоях... при цих покоях церква в ім'я Чуда Архістратига Михаїла», приміщення для служителів і для приїздів начальства, служби при них, монастирська пасіка з дерев'яним будинком пасічника «від зазначених будівель у близькій відстані у полуденну сторону», будинки та служби для скотарів і утримання худоби «від пасіки вниз за греблею». Житлові та господарські будівлі являли собою головним чином дерев'яні одноповерхові споруди, криті деревом, очеретом або соломою.

Надалі, з 1861-го Феофанія почала мати більш впорядкований і ошатний вигляд. На чолі тутешньої братії поставили ієромонаха Боніфатія (Виноградського) — поважного вихідця із сім'ї поселенців на Херсонщині, в минулому солдата, учасника Вітчизняної війни 1812 року. Він мав у своєму розпорядженні невеликі заощадження, які витратив на оновлення і прикрашання Феофанії, не вимагаючи допомоги від Михайлівського монастиря. На його кошти було, зокрема, вибудуваний невеликий готель, який потім використовувався як будинок настоятеля (будівля збереглася до нашого часу як житловий будинок по вул. Академіка Лебедєва, 10/14).

Під керівництвом о. Боніфатія в 1866-1869 роках у північній частині Феофанії була споруджена нова кам'яна церква, на яку надійшли пожертвування від заможних доброхотів із Києва, Петербурга, Воронежа. Чималу допомогу у її будівництві надав тодішній настоятель Михайлівської обителі, видатний знавець церковної старовини Порфирій (Успенський). Власне кажучи, його можна вважати автором проекту храму, план якого був складений за вказівками преосвященного Порфирія. Храм освятили в ім'я Всіх Святих. Його передній, західний фасад були прикрашені у стилі пізнього класицизму.

Навколо церкви було влаштовано кладовище для поховання мешканців Феофанії й найстаріших ченців Михайлівського монастиря. З часом тут знайшли спокій видатні будівельники обителі о. Боніфатій і його наступники о. Іринарх і о. Леонід (кладовище було втрачено, але нині діючий у Феофанії монастир зайнявся відновленням окремих поховань).

О. Боніфатій також зайнявся благоустроєм цілющих джерел під схилами ярів поблизу обителі. Так, у 1860-х роках він встановив першу дерев'яну каплицю над так званим Живоносним Джерелом.

Коли в кінці 1871 року о. Боніфатія не стало, наступником, згідно з останнім проханням покійного, став його найближчий помічник ієросхимонах Іринарх (Дороговцев).

До цього часу братія Феофанії складала понад 30 осіб, а влітку тут щодня збиралися до 500 прочан. О. Іринарх продовжив активне будівництво на території обителі. У 1885 році в її центральній частині була зведена нова дзвіниця з нижнім цегляним і верхнім дерев'яним ярусами. При в'їзних воротах із північного боку Феофанії виросла дерев'яна каплиця з келією для воротаря.

Панорама Феофанівського скита.
Зліва – церква Икони Божої Матері Володимирської, справа - дзвіниця
Готель монастиря Руїни собору. Фото 1970-х рр.


З'явилися церковно-приходська школа, іконно-книжкова крамниця, кухня при братській трапезній, лазня, нові стайні та т.ін. Дещо зі збудованого в ті роки вціліло — зокрема, двоповерховий будинок по вул. Академіка Лебедєва, 25, у якому знаходилися келії та чернеча їдальня, і ще кілька невеликих приміщень.

Обитель мала у своєму розпорядженні налагоджене господарство. У кінці XIX століття їй належали сад, город, пасіка, обори, 5 коней, 13 корів, 5 биків, кілька телят, власний парк екіпажів і возів.

Чималу роль о. Іринарх зіграв у подальшому впорядкуванні святих джерел та проведенні водогону для потреб Феофанії. Він збудував над життєдайним джерелом нову двоярусну каплицю, а вище по схилу було відкрито ще два джерела. Одне з них назвали на честь Св. Великомученика Пантелеймона, друге — на честь Святителя Тихона Задонського. З підземних джерел надходила і вода для водогону. За переказами, о. Іринарху відкрилося у сні місце потужного джерела. Безпосередньо над ним у 1886 році була збудована кам'яна каплиця, де встановили великий мідний бак для збору води. Але в липні 1899 року о. Іринарх звернувся до настоятеля Михайлівського монастиря єпископа Сергія з рапортом: «Маю давнє сердечне бажання за допомогою Божою спорудити у ввіреній мені обителі хоча б малий храм на честь Божої Матері, тому маю честь найсмиренніше просити Вашого архіпастирського благословення та клопотання обернути в храм наявну над Великим джерелом кам'яну каплицю і прибудувати до неї кам'яний вівтар; причому найсмиренніше прошу благословення найменувати храм і престол на честь і славу Володимирської Божої Матері». Це прохання було задоволено. Протягом 1899-1900 років за проектом єпархіального архітектора Євгенія Єрмакова була проведена реконструкція каплиці в нову церкву.

Феофанія повернула собі славу
однієї з найбільш значних святинь київських околиць

Згідно з визначенням Святійшого Синоду, у липні 1901 року Феофанія отримала більш визначений статус: «Існуючий поблизу Києва чернечий гуртожиток «Феофанію» звернути в спільний для проживання чоловічий скит з припискою його до Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря». З цих пір обитель отримала власний бюджет, власні джерела прибутків. Але настоятель Михайлівського монастиря разом із тим був настоятелем скиту та продовжував використовувати його як дачу, його погодження було обов'язковим для проведення будь-яких заходів скиту. Керівник Феофаніївського обителі офіційно іменувався «будівельником». Станом на 1901 рік, тут жили 1 іеросхиігумен, 1 ієросхимонах, 6 ієромонахів, 5 ієродияконів, 9 ченців і близько 70 послушників. У розпорядженні обителі була територія площею в 131 десятину 701 кв. сажнів (понад 140 га), основна частина якої була зайнята лісом.

Поважний о. Іринарх в 1903 році пішов на спочинок (через два роки він помер), а його наступником став о. Леонід (Яроцький). У тому ж році обитель урочисто відзначила своє 100-річчя. На честь знаменної дати рік по тому було запропоновано збудувати у Феофанії величний соборний храм. Питання про це виникло перш за все тому, що численні прочани іноді не могли розміститися у всіх невеликих церквах обителі.

Громада розуміла: таке значне будівництво потребуватиме величезних витрат. Тому у відповідному зверненні до Київської духовної консисторії підкреслювалося, що «так як готівкової церковно-економічної суми, що підлягає витрачанню на будівництво храму, далеко не достатньо, то будівництво храму пропонується провести не раптом, а протягом кількох років, у міру накопичення готівкових сум». Проект соборного храму, складений за замовленням скиту єпархіальним архітектором Єрмаковим, був офіційно узгоджений у грудні 1904 року. Автор проекту — цивільний інженер Євген Федорович Єрмаков — мав багатий досвід у сакральному будівництві: у Києві він зводив, зокрема, Макарівську і Пріорсько-Покровську церкви, Благовіщенську митрополичу церкву і капличку біля колодязів у Лаврі, Варваринські келії та корпус готелю Михайлівського Золотоверхого монастиря, будівля Релігійно-Просвітницького товариства (Велика Житомирська, 9) з домовою церквою і багато іншого.

Головний престол собору (який повинен був замінити собою стару церкву обителі) спершу пропонували найменувати на честь Чуда Архістратига Михаїла, а два бокові вівтарі назвати в ім'я Св. Великомученика і Цілителя Пантелеймона та Св. Преподобного Сергія Радонезького Чудотворця. Але братія скиту взяла до уваги, що в день Св. Пантелеймона — 27 липня ст.ст. — збирається набагато більше прочан, ніж у свято Чуда Архістратига Михаїла (6 вересня ст.ст.). З огляду на це, у вересні 1912 року було вирішено найменувати собор Пантелеймонівським. А старовинний храм Дива Святого Михайла залишився на колишньому місці, поруч із собором.

Освячення Пантелеймонівського собору у Феофанії відбулося 1 липня 1914 року. Він став найбільшим і найвеличнішим православним храмом київських околиць. Висота його склала близько 50 м без урахування центрального хреста. Проектна довжина — 38 м, ширина — 36 м (з урахуванням критих галерей, що оточують будівлю з трьох сторін). Завершеннями собору стали масивний центральний купол та чотири кутових шатрових главки. У декоративному оформленні фасадів були застосовані елементи так званого «російського стилю» (шатри, кокошники і т.п.) в поєднанні з мотивами модерну. У конструкціях собору поряд із цеглою активно використаний залізобетон.

Значну роль в організації будівництва грандіозного храму зіграв о. Софроній (Гаркуша), який із 1905 року виконував обов'язки будівельника скиту. Його заслугою можна також вважати появу в обителі нового капітального готелю для паломників («прочан будинку»). Двоповерховий на цокольному поверсі цегляний корпус готелю був збудований за проектом того ж Євгенія Єрмакова у 1908-1909 роках (нинішня адреса — вул. Академіка Лебедєва, 19). Понад це, в обителі з'явилося ще кілька житлових та господарських будівель.

Таким чином, у передреволюційний період забудова Феофаніївського скиту являла собою вже ціле містечко, що складається з декількох груп будівель. На 1912 рік в обителі перебували 9 ієромонахів, 5 ієродияконів, 23 ченці, 94 послушника.

В період 1-ої світової війни, в лютому 1915 року, Святійший Синод постановив перетворити скит, приписаний до Михайлівської Золотоверхої обителі, в самостійний чоловічий Феофаніївський Пантелеймонівський монастир. Його першим настоятелем призначили о. Софронія. Новий монастир відігравав чималу роль в житті населення навколишніх сіл і хуторів. В обителі працювали власні кравці, шевці, маляри, теслі, ковалі. Монастирський сад давав багаті врожаї фруктів на продаж. Розглядалося питання про спорудження лісопилки. Обитель проводила посильні благодійні акції: у готелі відпускалися безкоштовні обіди для прочан; монастирська аптека забезпечувала місцеве населення ліками; невелика школа при монастирі навчала 20-25 хлопчиків. У зв'язку з військовими діями будинок настоятеля був перетворений у військовий госпіталь.

Аж до 1917 року тривав благоустрій соборного храму, в якому вівся розпису інтер'єрів. Але художні роботи не вдалося завершити через початок революційних подій. Ці події вписали чимало сумних сторінок в історію релігії та чернецтва. Розповідають, що ченці-художники, які розписували склепіння собору, прийняли мученицьку смерть: вони відмовилися перервати свій послух і припинити роботу, як того вимагали повстанці, що увірвалися до храму.

Після встановлення в Україні радянської влади монастирське майно, згідно з декретом уряду УРСР про відділення церкви від держави і школи від церкви (1919), перейшло у державну власність. У 1920 році ще поступив на реєстрацію статут релігійної громади у Феофанії, але вже в 1921-му на території обителі була зареєстрована сільськогосподарська артіль «Землеробство». У 1925 році хутір Феофанія перейшов у розпорядження Губернської комісії допомоги дітям. Тут сформували дитячу сільськогосподарську колонію, а також розмістили господарство робочої кооперації — обори і птахоферму. Разом із тим, деякий час чотири церкви колишньої Феофаніївської обителі продовжували діяти. На 1 січня 1929 року в Феофанії ще проживали 69 ченців і 22 черниці.

Однак у серпні 1930-го Київська окружна адміністрація повідомила в НКВД: «На теріторії кол. монастиря хут. Феофанія знаходится зараз 4 церкви, з яких три будинкових і одна спеціяльна, І невідомо через Що Ні одна з ціх церков НЕ закрита... Ченці та особини, Що відвідують церкви, навмисне ходять по території господарства, чим заважають продажам Соробкоопу, особливо зараз, коли на території господарства помітна епідемія птахівничої чуми. Крім того, немає жодної гарантії, що з боку ченців та осіб, що відвідують церкви, не може бути будь-якого шкідництва щодо ведення Соробкоопом свого господарства та розплоду курчат. Згадані церкви Соробкооп має пристосувати для поширення свого господарства та влаштування нових інкубаторів. На думку Окрадмінвідділу, клопотання Соробкоопу щодо закриття 4-х церков потрібно задовольнити». Органи внутрішніх справ поставилися з усією серйозністю до цього безглуздого звинувачення ченців у шкідництві на птахофермі. У вересні 1930 року відповідну постанову затвердив своїм протоколом Всеукраїнський ЦВК у Харкові. «Класово чужий елемент» видворили з Феофанії, релігійна громада розпалася...

Надалі почався період фізичного знищення як церков, так і церковних служителів. Загинули храми Чуда Архістратига Михаїла, Ікони Божої Матері Володимирської. Те, що не встигли зруйнувати войовничі атеїсти, потрапило під удар у 1941 році, у дні оборони Києва. В ті дні на завершеннях Пантелеймонівського собору були влаштовані вогневі точки, і храм попав під шквал мінометного вогню. Від нього залишилися одні стіни. Пожежа пошкодила і колишній готель.

Після звільнення Києва від нацистів, з 1944-го, територія Феофанії належала Академії наук УРСР. При цьому нові користувачі мало дбали про збереження старовинних святинь. Зокрема, наукові установи довгий час користувалися руїнами Пантелеймонівського собору як лабораторним приміщенням. Колишня церква Всіх Святих була передана Інституту механіки АН УРСР (у 1970-і роки до неї прибудували нові виробничі приміщення, при цьому архітектурне оформлення знівечене, інтер'єри втрачені).

Корпус колишнього готелю відбудували, замінивши перекриття на залізобетонні. З цією будівлею пов'язані чи не найяскравіші події в радянській історії Феофанії. В кінці 1940-х і в 1950-х роках його використовував Інститут електротехніки. Саме тут під керівництвом директора інституту, академіка АН УРСР Сергія Олексійовича Лебедєва була влаштована дослідна лабораторія по створенню першої в СРСР і в континентальній Європі цифрової обчислювальної машини (ЦОМ). У 1950-1951 роках у цьому приміщенні почала діяти «МЕСМ» («мала електронно-обчислювальна машина»). Таким чином, у Феофанії шість десятиліть тому почалася вітчизняна комп'ютерна ера! Очевидці згадували про те, що умови роботи з обчислювальною технікою були тоді дуже важкими — головним чином, через страшну спеку: все обладнання працювало на радіолампах, які сильно нагрівалися.

До 1958-го в будівлі готелю діяв обчислювальний центр АН УРСР. Потім приміщення передали академічній друкарні, для потреб якої з північної сторони прибудували складальний цех, а з південної сторони — котельню з димарем.

На території пасіки колишньої обителі в кінці 1960-х років був споруджений у спрощених архітектурних формах великий комплекс академічноого готелю-пансіонату (архітектор Микола Король). Втім, завдяки розташуванню в низині він не робить негативного впливу на навколишній ландшафт.

...В останні десятиліття старовинна обитель, яка здавалася вже знищеною і забутою, усе ж відродилася. У травні 1990 року руїни собору були повернуті Церкві. Архітектори Яків Діхтяр та Юрій Лосицький підготували проект реставрації храму. Щоб відновити зруйновані фрагменти стін собору, до речі, були потрібні старовинні цеглини, для одержання яких довелося розібрати вцілілий нижній ярус дзвіниці.

У 1993 році рішенням Синоду Української Православної Церкви майже відбудований соборний храм і навколишні угіддя та будівлі були передані Покровському жіночому монастирю, що організував тут скит в ім'я Св. Пантелеймона. У 1998-у собор уперше був освячений архієрейським чином. Значну роль у його відновленні зіграв керуючий роботами настоятель храму, архімандрит Серафим (Дем'янів). Тут був споруджений триярусний іконостас висотою 14 м. Нині ведеться художнє оформлення інтер'єрів.

Населення скиту на 1996 рік становило 30 черниць. З 2002-го обитель діє як самостійний Свято-Пантелеймонівський монастир у Феофанії. Нині тут живе понад 70 сестер. В якості келій використовується будинок колишнього готелю. До складу монастиря повернули церкву Всіх Святих, яку в 2006 році реконструювали, увінчавши її круглою та шатровою дзвіницями.

На місці втраченого храму Ікони Божої Матері Володимирської встановлено великий дерев'яний хрест із пам'ятним написом.

Ведеться активне нове будівництво. В останні роки на території обителі виріс великий комплекс, що включає трапезну, келії, новий храм Чуда Архістратига Михаїла та дзвіницю.

Відроджено також святі джерела. Місця джерел на схилах яру впорядковані і відзначені хрестами. Влаштована цілюща купальня «Сльоза Богородиці».

В даний час Феофанія повернула собі славу однієї з найбільш значних святинь київських околиць. Сюди прибувають численні паломники і екскурсанти, щоб долучитися до високих духовних традицій, закладених більше двох століть тому, побачити відроджені пам'ятки церковної архітектури в мальовничому природному оточенні.

Травень 2010