Адреса: 04071 Україна, Київ, Поділ, вул. Щекавицька, 30/39, оф. 4 E-mail: info@primetour.uaТел. +38 (044) 207-12-55Ліцензія туроператора АГ №580812Карта сайту

Фортеця Аккерман 13 - 15 ст., Дністровський лиман. м. Білгород - Дністровський, Одеська область.
 
+38 (044) 207-12-55
+38 (096) 940-00-00
+38 (099) 550-00-00

Мы поддерживаем
реформы в Украине
и работаем
исключительно через
расчетный счет!
Фортеця Аккерман 13 - 15 ст., Дністровський лиман. м. Білгород - Дністровський, Одеська область.
Середа, 19 Січня 2022

Меню

Новини Культури > Китаєво: легенди й бувальщина «Київського Афону»

Китаївська пустинь

Андрій КЛИНСЬКИЙ, журналіст
Спеціально для «Першого екскурсійного бюро»

Що б ви сказали, якби раптом стало відомо, що монах-відлюдник, до якого ви ходили за порадою і сповіддю, виявився... жінкою? Ну, напевно, принаймні здивувалися б. А якби дізналися, що підземні печери, де жили ченці на київській землі, є не тільки в Києво-Печерській лаврі? А якби вас спитали, де росте найдавніший дуб у столиці України? Але не буду більше інтригувати читача. А скажу, що всі ці питання пов'язані з одним із найдивовижніших і наймальовничіших куточків південного Києва — Китаєво, або Китаївською пустинню, де знаходиться Свято-Троїцький монастир, один із головних свят для якого — День Святої Трійці.

Духовний форпост

Через старовинні ворота, поруч із якими розташувалася церковна лавка, входжу на потопаючу в зелені територію монастиря. Чесно кажучи, навіть дух захоплює від відчуття, що торкаєшся історії України, історії православ'я. Скажу відразу, що для православних паломників, Київ — особливе місце. Щоб вклонитися всім його святиням, помолитися біля них, потрібно не один тиждень. Китаєво — не виняток. Тому у значному списку «необхідних до відвідування» київських святинь неодмінно присутня і Китаївська пустинь — з могилами блаженного Феофіла і стариці Досифеї, з пам'яттю про преподобного Серафима, який саме звідси відправився до Сарова і став Серафимом Саровським.

Поруч із головним храмом монастиря — Свято-Троїцьким — росте найстаріший у Києві дуб. Йому більше трьохсот років. І обхопити його стовбур, мабуть, можуть лише троє дорослих чоловіків. Ось така реліквія, подарована природою.

А взагалі, треба відзначити, природа тут просто чудова. Монастир розташований в оточеному лісистими придніпровськими пагорбами урочищі, на омиваному з південного сходу озерами півострові. Разом із храмами, печерами, іконами ці мальовничі місця створюють той неповторний піднесений дух, який, мабуть, і сприяє відродженню духовності. А її-то, на жаль, так не вистачає нашому аж надто прагматичному товариству.

Сам монастир, завдяки місцезнаходженню та причетності до нього багатьох святинь і святих людей, дарує душевний відпочинок тим, хто сюди приходить. Китаївська пустинь — це місце поховання багатьох тисяч подвижників Києво-Печерської лаври, і мешканці, паломники та гості монастиря, фактично ходять місцями історичних поховань. Зважаючи на віддаленість від міста, печери Китаївської гори зберегли свій древній вигляд майже без змін.

Монастирські богослужіння проходять у головному Свято-Троїцькому храмі і храмі Святих Дванадцяти Апостолів. У цьому ж храмі знаходяться головні святині монастиря — частини мощей святих апостолів та інших святих, мощі преподобного Феофіла, Христа ради юродивого. У Свято-Троїцькому храмі знаходиться список чудотворної ікони Божої Матері Ватопедської, інша назва її — «заколена» (про неї поговоримо трохи пізніше). А біля північної стіни Свято-Троїцького храму, спочивають мощі преподобної Досифеї. У 1996 р. рішенням Синоду УПЦ обитель отримала статус монастиря. Намісником обителі призначений архімандрит Прохор (Костюченко). В даний час Свято-Троїцький Китаївський чоловічий монастир — відоме місце паломництва православного світу.

Незважаючи на труднощі, пов'язані з відновленням храмів, житлових і господарських приміщень, братія дбає, насамперед, про духовне відродження обителі. Китаївська пустинь відома сьогодні багатьом мирянам як лікарня духовних недугів, місце, де людина знову знаходить благодать і душевний спокій.

«Звідки єсмь пішла...»

Хоча офіційно історія Китаївської пустині починається лише на початку XVIII століття, своїм корінням вона сягає в глибину століть — до часів князя Андрія Боголюбського. Хоча, якщо вірити вченим, перші тутешні поселення імовірно утворилися в III-I тис. до н.е., в епоху міді-бронзи та раннього залізного віку. У VIII-IX ст. нашої ери біля підніжжя Китай-гори виникає слов'янське поселення-посад. Десятим століттям датується поява Китаївського городища.

А звідки ж взагалі пішла ця назва? І яке відношення має до Піднебесної? Так, в принципі, абсолютно ніякого. Хоча з приводу його походження дослідники сперечаються до сьогодні. За однією версією, вона походить від тюркського слова «китай», що означає «фортеця». І це схоже на правду. Дійсно Китаєво постає найдавнішим військовим форпостом язичницьких слов'ян, що розташовувалося на підступах до майбутнього Києва.

За іншою версією — назва походить від давньоруського «кит» (тобто довга жердина, якими обносили в давнину фортеці). Нарешті, по третій, — чи то від прізвиська, чи то від язичницького імені князя Андрія Боголюбського, чий терем, як вважають, стояв на вершині Китай-гори. Його ім'я з'являється в князівській грамоті 1159 року. Передбачається, що в той час у Китаєво і виріс перший відлюдницький скит, де осідали ченці з Києво-Печерської обителі.

Археологічні дослідження привели дослідників до висновку про значну роль Китаївського городища в історії Стародавньої Русі. Багато істориків (починаючи з першого ректора Київського університету М.О. Максимовича) вважають, що тут було давньоруське місто-фортеця Пересечін (Пересічне). Це місто, розташоване на південь від Києва, двічі згадане в літописі. А захоплений красою і таємницями урочища член Київського товариства охорони пам'яток відомий археолог А.Д. Ертель, пов'язує городище в Китаєво з Києвом, вживаючи в літописі слово «Куява». Ертель впевнено висуває гіпотезу про походження Києва саме з цього місця, а в подальшому і перетворенні самої назви місцевості Китаїв у Київ.

Потім було багато чого — розорення Києва і його околиць ордою хана Батия, перенесення центру Русі на північний схід. На початку XVIII ст. в Китаєво був заснований Лаврський скит. У 1716 р. київським генерал-губернатором князем Дмитром Голіциним в пустині споруджена дерев'яна церква в ім'я преподобного Сергія Радонезького і при ній дерев'яна трапезна. Через багато років на її місці піднявся величний кам'яний Свято-Троїцький храм. І вже в середині XVIII століття Китаївська пустинь набуває слави «Київського Афону», стає місцем паломництва.

ХІХ століття стало «золотим» не тільки для архітектури, музики та літератури. Це час розквіту і Китаївської пустині. Багатюще монастирське господарство (пасіка, фруктові сади, виноградники, рибна ловля, городи) дозволяли не тільки забезпечувати всім необхідним мешканців монастиря і поставляти продукти у Києво-Печерську лавру, а й займатися торгівлею. 6 серпня 1853 року указом митрополита Київського і Галицького Філарета (Амфітеатрова) Китаївська пустинь була перейменована в Свято-Троїцьку. У тому ж році Троїцький храм був перебудований (став п'ятиглавим) і розписаний.

ХХ-е століття Китаївська пустинь зустріла з оптимізмом і, прямо скажемо, в квітучому стані. У ній навіть був свій водогін, що задіювався паровою машиною. У ченців існувала традиція — в день святої Трійці в монастирі проходили ярмарки, взяти участь в яких з'їжджалося дуже багато людей. Але все різко змінилося після приходу радянської влади. У радянські часи, зокрема в 30-і роки ХХ століття, Свято-Троїцький монастир був закритий, а відродження обителі почалося тільки в 1990 році. Тоді відбулося перше богослужіння в Серафимівському храмі. У 1993 році були канонізовані преподобні Досифея і Феофіл і у відроджувану обитель прийшов скитоначальником Феофіл (Россоха), який відновив знамениту пустинь. У Свято-Троїцькому храмі було відкрито парафію. В кінці 90-х років ХХ століття на території монастиря була побудована нова дерев'яна триярусна дзвіниця. Сучасний Свято-Троїцький монастир являє собою цілий комплекс монастирських будівель та угідь. Окрім головного храму, — Свято-Троїцької церкви — тут функціонує церква Святих Дванадцяти Апостолів, до якої впритул стоять житлові братські корпуси, є господарські будівлі та трапезна.

Славні подвижники

Перш, ніж увійти до головного храму ваш покірний слуга, як і тисячі людей до мене, як і тисячі зроблять це після, зупинився біля розташованих поруч могил святих подвижників — тих, хто прославили Китаївську пустинь. Особливий інтерес, звичайно ж, викликає найдивовижніша доля інока Досифея, чий останній притулок знаходиться прямо під стінами храму. Ніхто й не підозрював, що під ім'ям старця Досифея довгі роки ховалася православна подвижниця Дарина!

А її історія наскільки вражає, настільки й навчає. Народилася вона у 1721 році в родині багатих і знатних рязанських дворян Тяпкіних. Рід свій вели вони від героя Куликовської битви Василя Варгоса, що став потім улюбленим окольничим Димитрія Донського. Бабуся Дар'ї пішла під старість у жіночий Свято-Вознесенський монастир, що знаходився в Московському Кремлі, і стала мантійною черницею Порфирією. Коли Даші було два роки, батьки привезли її до Москви погостювати у бабусі. Черниця Порфирія відразу полюбила лагідну світлу дівчинку, відчула в ній обраницю Божу й навідріз відмовилася розлучатися з онукою. П'ятирічна Дарія суворо дотримувалася постів, по середах і п'ятницях споживала тільки хліб і воду. Рано вивчилася грамоти та вечорами читала бабусі Євангеліє.

Дарині було дев'ять, коли її повернули в рідну домівку. Все там було чужим і непотрібним. Життя в миру здавалася дріб’язковим і марним. Чужим був багатий батьківський будинок, повний гостей, балаканина сестер, дурні мрії про завидних наречених, прикраси і вбрання. Останньою краплею стали розмови про знатного нареченого. І Дарина зробила свій вибір.

За канонами церкви не можна було дівчині вступати до монастиря без батьківського благословення. Утікачок відразу видавали батькам. Дар'я коротко обстригла волосся, одягла куплене на базарі чоловіче вбрання і перетворилася на худенького селянського хлопчика, який вирушив у натовпі паломників у Троїце-Сергієву Лавру. Ніхто не дізнався, яких неймовірних зусиль коштувало шістнадцятирічному втікачку приховувати свою таємницю, постійно перебуваючи серед братії, виконувати як послух чоловічу роботу...

Потім у пошуках притулку Досифей приходить у оточену лісами Китаївську пустинь, де здавна селилися православні подвижники. Досифей піднявся на самісінький верх гори і руками викопав собі в землі печеру. В ній він прожив 17 років. Харчувався тільки хлібом, який зрідка приносили йому ченці з Китаївської пустині, мохом і коренями. Слава про мудрого відлюдника-ясновидця розліталася по містах і селах Російської імперії. Тисячі людей приходили до нього за допомогою. Вельможі та жебраки, старі та підлітки відвідували цього великого утішника. Але ніхто із прочан не бачив його обличчя.

Весь цей час дворяни Тяпкіни не переставали шукати свою дочку по різних обителях Росії. Одного разу до прозорливого старця приїхала його рідна сестра Гафія, щоб дізнатися про долю зниклої Дарини. Через вузьке віконечко благословив Досифей свою сестру і заспокоїв: Дар'я стала черницею, служить Господу, живе духовним життям. У неї свій шлях, і шукати її більше не треба.

Він ніколи не залишав печери і нікого не впускав до себе. Спілкувався він тільки через маленьке віконечко. Виняток було зроблено лише для імператриці Єлизавети Петрівни, яка відвідала київські святині в 1744 році разом зі спадкоємцем престолу Петром Федоровичем і його нареченою Катериною, майбутньою імператрицею.

За день до своєї смерті преподобний Досифей вийшов із затвора та й пішов келіями: прощатися із братією. Перед кожним ченцем падав старець на коліна і слізно просив пробачення. Наступного ранку послушник марно стукав у його двері. Ніхто не відгукнувся. Коли ж ченці увійшли в келію, очам їх представилася вражаюча картина: тихо жевріла лампада, перед іконою стояв на колінах Досифей і ніби молився. У лівій руці була затиснута записка, адресована братії: «Тіло моє приготоване до відходу у вічне життя. Молю вас, не відкриваючи, передати його землі». Заповіт старця ретельно виконали. З благоговінням ченці поховали тіло в монастирській огорожі на північному боці Свято-Троїцької церкви.

А через кілька років сестра Дар'ї Агафія Тяпкіна знову приїхала в Китаївську пустинь і дуже засмутилася, не заставши старця серед живих. Вона попросила глянути на його портрет, впізнала свою сестру Дарію і втратила свідомість. Так, стало відомо, що великий самітник Китаївської пустині був не чоловіком, а дівчиною — преподобною Досифеєю.

Головний храм

Чудовий архітектурний ансамбль монастиря в загальних рисах склався у ХІХ столітті навколо Троїцької церкви. Увійдімо в цей храм перед богослужінням. У нас буде час добре його розглянути і побачити, який він гарний і величний. Церква у своїй основі — хрестокупольна в плані, з чотирма стовпами, що ділять його простір на три поздовжніх нефи практично однакової ширини. До речі, ще у 1900 році в храмі помістили чотири голландські печі, зробивши його теплим. Радянська епоха завдала храму страшних ран. Дерев'яний бароковий іконостас реквізували, і сліди його загубились. Під час оборонних боїв під Києвом в серпні 1941 року були пошкоджено дах та бані — останні «через недогляд» остаточно обвалилися в середині 1950-х років. У зруйнованому стані церква стояла 15 років — на місці куполів росли дерева, а всередині було звалище.

Зовні храм відреставрували до 1982 року, коли відзначався ювілей Києва. Інтер'єр храму стали приводити в порядок у кінці 1980-х років. Перше після десятиліть запустіння богослужіння відбулося на Водохреще 1991 року — храм тоді був відкритий у якості парафіяльної церкви. І лише в самому кінці 2009 року Троїцький храм «повернувся» в монастир — 27 грудня митрополит Київський і всієї України Володимир освятив заново його престол.

У церкві дуже багато ікон. Але, мабуть, найзнаменитіша — «список» з чудотворної «заколеної» ікони Пресвятої Богородиці. За переказами, «заколена» ікона Божої Матері прославилася наступним чином. Якийсь диякон, еклесіарх (тобто чернець, що спостерігає за порядком у храмі), виконуючи свій послух, запізнився на трапезу, і трапезар зробив йому зауваження, сенс якого полягав в тому, що трапезувати потрібно приходити вчасно, а в позаурочний час їжі він не дасть. Голодний диякон образився на таке зауваження і ще голосніше почав вимагати обід, на що трапезар рішуче сказав, що у нього немає для нього ні шматка хліба. Голодний і оскаженілий еклесіарх вийшов із трапезної; помисли одне одного похмуріші шматували його палке серце і хвилювали сильним гнівом на трапезаря. Він повернувся до церкви і, ставши перед іконою Божої Матері, закричав: «До якого часу я буду служити Тобі, Богородице? Працюй, працюй, а за все те не тільки немає нічого у мене, але навіть і шматка хліба для поновлення втомлених сил моїх!». Гнів настільки скаламутив його розум, що він схопив ніж, яким очищав перед тим віск від панікадил і наскрізь проштрикнув ікону, писану на полотні. З рани, яку завдав послушник образу Богородиці, полилася кров, а сам лик Пречистої покрився блідістю. Побачивши це, злочинець затріпотів і в невимовної жасі впав перед іконою навзнак. Скоро всі дізналися в монастирі про те, що трапилося. Прийшлі до церкви ігумен і братія, з подивом побачили як цебенить кров із пробитого лику Богоматері. Вбивцю ж знайшли біля ікони осліплим, з розслабленими членами і абсолютно божевільного. З почуттям щирого жалю до нього, побожний ігумен наступного дня звершив всенічне бдіння про спасіння і помилування його, проте, зцілення не настало.

Три роки вся братія молилася про помилування грішника. Але настав час, коли Пресвята Богородиця в сонному баченні з'явилася ігумену і оголосила, що завдяки їх молитвам і клопотанню, Вона прощає злочинця і дарує йому зцілення. «Втім», — додала Вона — «рука його за зухвалість і святотатський вчинок проти Мене буде засуджена до другого пришестя Христового». Вранці схиблений дійсно схаменувся і прийшов до тями, прозрів очима і зовсім звільнився від паралічу. Довго і гірко ридав він про свій жахливий вчинок, називаючи себе вбивцею. У стасидії перед простромленою ним іконою, він провів залишок свого життя, щиро каючись і гірко шкодуючи про свій злочин. Споручниця грішних не залишила його без втіхи. Перед його смертю Божа Матір з’явилася ченцеві і сповістила, що його прощено, однак сказала, що зухвала рука його повинна випробувати грізний суд перед другим пришестям Христовим. Коли через три роки після поховання диякона тіло його, за афонським звичаєм, відкрили, то братії побачили таке: всі кістки були вибілені часом, а рука, що підняла ніж на лик Пресвятої Діви, залишилася зотліла, лише почорніла. Братія зрозуміла, що справдилися слова Богоматері, і взяли чорну нетлінну руку еклесіарха на пам'ять про дивовижну подію для повчання.

До речі, як мені розповіли в монастирі, ікона не раз допомагала і ченцям Китаївської пустині відстояти свою обитель.

Китаївські печери

Але не тільки цими дивними історіями славен монастир. Я, наприклад, багато чув і про печерний комплекс, де колись жили відлюдники. Він знаходиться на схід від головного подвір'я. Щоб дійти до нього, потрібно минути дамбою Китаївські ставки і по споруджених ченцями в схилі гори сходах піднятися до каплички, де і знаходиться вхід до печери. Перша каплиця тут була побудована архімандритом Феодосієм. Але в радянські роки її зруйнували. Нинішню ж звели в 2000 році.

З приводу віку Китаєвських печер, дуже схожих за структурою з печерами Києво-Печерської лаври, дослідники сперечаються до цих пір. Одні стверджують, що рукотворні печери в Китаївському урочищі могли з'явитися в дохристиянські часи, служивши житлом і притулком стародавнім людям, і робити висновки про їх первісне планування неможливо. Деякі дослідники пов'язують виникнення печер із городищем і припускають, що захисники цитаделі могли використовувати підземні лабіринти як потайний вихід до посаду. Сучасні археологічні знахідки в печерах датуються XVIII століттям, тобто тоді, коли біля підніжжя гори в районі посаду був побудований новий лаврський скит у Китаєво. Нас же з вами, здається, найбільше цікавить не те, коли саме виникли в пустині печери, а який вигляд вони мають зараз.

Так от, ще в 1990 році для запобігання обвалу вхід на головну (магістральну) вулицю лабіринтів був дещо розширений і закріплений бетонними конструкціями — роботами керував тоді Музей історії Києва. Співробітниками цього музею, Т.А. Бобровським і М.М. Стріхарем, у 1991-1993 роках були проведені археологічні дослідження вцілілих ділянок Китаєвських печер. Встановлено, що загальна протяжність магістральної галереї складає близько 100 метрів. Висота її коридорів, з циркульними (округлими) склепіннями — 1,7-1,9 метрів, ширина — 0,8-1,2 метрів. Розміри підземних келій — від 2-х до 5-ти метрів у довжину, і близько 2-х метрів завширшки. В них, уздовж стін, є характерні виступи з тієї ж лесової породи ґрунту, в якому вириті печери (лес — гірська порода світло-жовтого кольору, глиновидний піщаник). Здебільшого — це лежанки, на яких могли спати монахи-печерники. У келіях так само влаштовані напівкруглі неглибокі ніші для ікон, свічок і лампад.

Словом, все дуже цікаво. З іншого боку, як кажуть, краще один раз побачити, ніж сто разів почути або прочитати. Що я і зробив. І вам раджу. Чесне слово, не пошкодуєте.

Червень 2011 

 

«Перше екскурсійне бюро» запрошує Вас
на екскурсію «Загадковий Китаїв»